21 лютого у світі відзначають Міжнародний день рідної мови. Напередодні цього свята ми поспілкувалися з доценткою кафедри української мови Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Уляною Галів.
– Пані Уляно, минулий рік був надзвичайно плідним для Вас у творчому сенсі: Ви презентували нову поетичну збірку, стали членкинею Національної спілки письменників України. Минулого тижня здобули перемогу у VIII Всеукраїнському літературному конкурсі імені Леся Мартовича у номінації «Поезія. Добірки». Розкажіть, будь ласка, як Вам вдається поєднувати викладацьку діяльність і закоханість у поетичне слово?
– Гадаю, кожен філолог має майстерно володіти словом, відчувати його у всій повноті. Викладацька праця і мистецькі уподобання – це те, що не суперечить одне одному. Безперечно, що студентські авдиторії чекають від викладача високого академічного стилю, цього ж вимагають і наукові видання, конференції, семінари… Але є ще інша грань, властива філології, – любов до художнього слова. Коли наповниш тією любов’ю себе, можеш передати її іншим.
Наше сьогодення – аж ніяк не найкращий час для творчості. Але в якийсь момент усвідомлюєш, що іншого не буде. І пригадується Франкове: «Життя коротке, та безмежна штука». Тому приймаю все, як є. Дякую Богові за дар слова, за можливість творити, бути в середовищі однодумців (до речі, на нашому факультеті п’ять членів Національної спілки письменників України).
Так, торік вдалося реалізувати багато задумів. У стінах рідного факультету досить недавно відбулася презентація моєї нової поетичної збірки «Крапля твого сумління», у якій взяли участь і студенти-філологи, і викладачі. Разом зі студентами ми підготували мистецький захід, присвячений 95-літньому ювілею Ліни Костенко, організували низку цікавих зустрічей з письменниками Любов’ю Проць, Ніною Горик, Анатолієм Кичинським, Миколою Гриценком, готуємо захід до Міжнародного дня рідної мови. Молодь радо підхоплює таку ініціативу. Можна це трактувати як певний виховний момент: так твориться національна свідомість, формується мовна особистість.
– Сьогодні в Україні, яка бореться, ми особливо гостро усвідомлюємо рятівну силу поезії: точно вжите слово стає опертям, дає прихисток. Як у Вас народжуються слова, які стають голосом сумління, дають ґрунт під ногами?
– «Ну що б, здавалося, слова…», – писав Тарас Шевченко. Від слова пролягає найтонша нитка до серця. Це те, що неможливо до кінця осягнути, те, що суперечить матеріальному світові. Воно джерело світу духовного, бо ж «Споконвіку було Слово…». Магічно-містичний зв’язок слова (мови) з людським серцем відчуваємо ще від народження. Сила тієї магії закодована у звуках, словах, інтонаційному ритмі фрази.
Сьогодні, як ніколи, потреба в слові є життєво важливою. Воно наш щит, опора, порятунок у безнадії і врешті – противага світовому мовчанню. Щоб народилося справжнє слово, треба ним переболіти, пропустити його крізь камертон душі і дозволити з’явитися на світ. Війна загартувала нас: вона дала нам колосальний досвід не тільки фізичної боротьби, але й духовної насамперед. І власне оте слово, що зазвичай виконувало естетичну функцію, стало осердям високого гарту, незламності, а ще джерелом незбагненної магії: Слово-молитва, Слово-дух, Слово-віра, Слово-сумління. Вони можуть творити дивовижні речі, які важко збагнути людським розумом.
На мій погляд, художнє слово не буде мати ваги, якогось особливого чару, коли штучно висмикнуте зі словників задля порятунку римованого рядка. Воно породжене насамперед думкою (і тут, власне, простежуємо тісний зв’язок між мовою і мисленням), пережитими подіями чи враженнями і бажанням створити певний образ. А завданням читача є заглибитися у внутрішню форму слова, відчитати приховані сенси, побачити певний твір як цілісну картину.
– Війна змусила багатьох українців переосмислити своє ставлення до рідної мови: вона стала ще одним фронтом боротьби за власну ідентичність, за свою історію, за право вільно говорити українською. Який Ваш погляд на сучасну мовну ситуацію: що українці мають зробити для того, щоб українська мова була панівною в усіх сферах суспільного життя?
– Сучасна мовна ситуація? А вона ніколи не була простою. Сьогодні тим більше. Певною мірою зрушення відбулося: українська мова з початку повномасштабної війни зміцнила свої позиції, стала маркером незламності, зросла кількість україномовних видань, української кінопродукції, онлайн-послуг тощо. Але цього замало. Щоб українська мова звучала скрізь і вільно почувала себе у своїй же державі (так само, як польська у Польщі, німецька у Німеччині, чеська у Чехії…), мають відбутися зміни насамперед на ментальному рівні (я не малорос, не росіянин, не чужинець, я – українець), і, звичайно, на рівні держави, яка зобов’язана здійснювати правильну мовну політику на законодавчому рівні.
Що може зробити пересічний громадянин України для популяризації української мови? Насамперед розмовляти нею (у всіх сферах суспільного життя). Жити нею. Не соромитися її. Виполювати бур’ян мовного невігластва і безкультур’я. Обстоювати її інтереси у міжнародному культурному просторі. А головне – не бути байдужим до своєї мови, бо байдужість тяжко спотворює обличчя народу.
«Чия мова, того й держава», – стверджував Іван Огієнко. Якщо будемо дотримуватися такої національної позиції, то зможемо захистити себе і в сучасному інформаційному просторі, і в сучасному геополітичному світі.
– Перед нами стоїть важливе завдання – передати любов до української мови наступним поколінням. Ви маєте унікальну можливість працювати з молоддю. Якими є сучасні студенти-філологи?
– Сьогоднішня студентська молодь – вільна, відкрита, неупереджена в поглядах, це вже покоління так званих двотисячників, народжених у незалежній Україні. Але їм, на жаль, довелося стати свідками новітньої боротьби за волю своєї держави. Незважаючи на складну політичну ситуацію, вони вчаться, здобувають знання, планують майбутнє. Думаю, що ніхто з них, обравши фах учителя-словесника, не пошкодував про це. Адже філологія відкриває широкі можливості у сфері освіти, науки, комунікації, культури, медіа, маркетингу тощо. Крім того, це покликання. Бажання робити те, що любиш. І ця любов, відданість навчанню дуже часто дає гарні плоди. Наші студенти – неодноразові переможці обласних та Всеукраїнських етапів Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика, Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка, Всеукраїнських конкурсів студентських наукових робіт. Вони активні учасники наукових гуртків, проблемних груп, студентських конференцій. Щороку змагаються в написанні Радіодиктанту національної єдності, у мовознавчих вікторинах, конкурсах читців поезії Тараса Шевченка, Івана Франка та ін. Жоден мистецький захід на факультеті не обходиться без допомоги студентського активу. Талановиті, творчі студенти перших-четвертих курсів є учасниками літературно-мистецької студії «Крила», мультимедійних проєктів, цифрових мовних контентів.
Приємно усвідомлювати, що для теперішнього молодого покоління мова має важливе значення. І сьогодні їх бентежить не те, яке місце вона посідає серед інших мов за милозвучністю, красою, а те, що вона є потужним засобом боротьби за виживання у непростому світі. Єдиною можливістю не втратити власне обличчя, не розчинитися у юрбі.
– І на завершення, пані Уляно: чи є у Вас особиста мрія, пов’язана з українською мовою?
-Так. Щоб українська мова стала сутністю кожної людини, яка вважає себе українцем / українкою.
Розмовляла Ольга КУЦ