І «невірні» увірували…

Ім’я київського мовознавця і поліглота, дослідника історії слів, прізвищ і топонімів іншомовного походження, доктора філологічних наук, професора Костянтина Тищенка краєзнавці та історики відкрили для себе завдяки трускавчанину, кандидатові медичних наук Миронові Бучацькому. Було це 15 років тому. В рідному місті Юрія Дрогобича і шкільної юності Івана Франка Дрогобичі виник задум створити фундаментальну історико-краєзнавчу енциклопедію сторінок на тисячу, добре ілюстровану своїми кольоровими і старими чорно-білими світлинами сакральних об’єктів і старожитностей. У 2007 р. трійка краєзнавців у складі Романа Пастуха, Петра Сов’яка та Ігоря Шимка почала збирати матеріали про всі 113 населених пунктів Франкової землі для цієї двотомної праці під назвою «Дрогобиччина: свідки епох». Саме тоді М. Бучацький подарував першому зі співавторів монографію К. Тищенка «Мовні контакти: свідки формування українців» (2006). Згодом домашню книгозбірню вашого покірного слуги поповнили наступні праці вченого включно з його підсумковою великооб’ємною книгою «42 епохи українських мовних контактів» (2020).

На той час я вже був придбав і доволі добре ознайомився з книгами інших мовознавців та краєзнавців, котрі намагалися знайти відповідь на складну частину питань топоніміки. Тоді я ніби відчував, що мені випаде нелегка, але надзвичайно цікава роль зібрати й пояснити версії народної етимології та науки про те, звідки взялося в нашій топонімії багато тисяч непоясненних назв, як і загальних слів та прізвищ. Після неодноразових студій над книжками майже двох десятків фахових авторів і краєзнавців-аматорів я прийшов до такого власного висновку. Корпус їхніх праць можна умовно поділити на дві частини: наукоподібні та наукові. Якщо наукоподібні складають абсолютну більшість із них, то до наукових належать лише окремі. На моє переконання, безсумнівним лідером серед других є праці того таки К. Тищенка.

Володіючи набутим багажем знань із топоніміки та далі поповнюючи їх, я і взявся за многотрудну роботу над першим томом «Дрогобиччини…», а також над аналогічними наступними однотомними «Стрийщиною крізь віки» і «Самбірщиною у назвах». Загалом у них пояснено народноетимологічні та наукові версії про походження назв майже 300 населених пунктів трьох районів Львівщини. Тільки в «Дрогобиччині…» зроблено понад 70 посилань на праці К. Тищенка і ще понад 150 – в «Стрийщині…» та «Самбірщині…». Чому на його праці? Бо цей учений і поліглот з використанням суголосних з його висновками здобутків інших авторитетних дослідників став пояснювати “темні” топоніми конкретними мовними контактами, чим підняв попросту раніше недоступні глибинні пласти української топонімії. З історії, а тепер і з археології добре відомо про зв’язки наших предків із давніми сусідніми племенами (скіфи, сармати, гуни, половці). То невже вони контактували мовчки? Образно кажучи, без врахування мовних контактів вітчизняна топоніміка нагадувала машину без коліс. Увага до мовних контактів у топоніміці немовби поставила її на колеса, і вона почала рухатись у правильному напрямку.

Від самого початку оприлюднення в місцевій пресі коротких енциклопедичних статей про населені пункти з посиланнями на К. Тищенка, я, на свій подив, зустрівся зі стійким запереченням цих здобутків під маскою компетентності. Згоден: не буває ідеальних розв’язків проблеми, але рух до істини йде через конструктивну критику нового, а не через його відкидання. Опоненти ж прикривалися своїм правилом: «Не знаю як, але не так». На пам’ять приходили совєтські часи, коли не соромилися говорити: «Я книжок чи статей такого-то автора не читав, але засуджую їх!».

Використані мною, як своєрідним ретранслятором, здобутки київського вченого опоненти вперто приписували мені і побивали мене згідно з прислів’ям: «Нема пана – бий кожух». Моєю відповіддю неодмінно було: «Дякувати Богові, той осоружний вам Тищенко ще існує, то ж маєте нагоду подискутувати з ним». Відтоді мене не покидала думка дочекатися якоїсь слушної нагоди, щоб запросити К. Тищенка виступити в Дрогобицькому педагогічному університеті імені Івана Франка. І така нагода нарешті трапилась. Гостюючи у М. Бучацького, вчений люб’язно прийняв нашу пропозицію.

23 червня 2022 р. у найбільшій авдиторії імені Івана Франка в приміщенні філологічного факультету, де поет навчався у гімназії, зібрались викладачі, студенти цього та історичного факультетів, учителі, краєзнавці, просто зацікавлені люди з міста – разом до ста гостей. Були серед них і декотрі скептики, котрі стояли, як їм здавалося, на позиції «чистоти» (= безконтактності?) української мови і топонімії. Дехто із запрошених «інакодумців» просто не прийшов.

Захоплюючу лекцію столичного вченого переповнена «сидяча» і почасти «стояча» авдиторія прослухала із затаєним подихом. К. Тищенко побудував її на усталених висновках про українську мову як одну з найдавніших європейських мов. Хто усвідомлює вік нашої мови, той розуміє, скільки в неї було за цей час контактів з сусідами. Це і є причина того, що частина української топонімії має іншомовне походження. Доповідач цитував видатних європейських мовознавців, поділився спостереженнями з численних мандрівок по Україні та за рубежем, спілкуванням із провідними науковцями тощо. Залишив він час і на запитання авдиторії. І от тут цікаво, що опонентів не знайшлося.

Виступ ученого став подією не тільки для високої школи, але й для міста. Слухачі висловили йому вдячність за згоду зустрітися й донести інформацію про здобутки топоніміки та підтвердили це щирими оплесками. Потім присутні на лекції скептики признались авторові цих рядків, що лектор розвіяв їхні сумніви. Почувши аргументи з перших вуст, вони, як науковці, напевно, не знайшли в них привнесених чутками непорозумінь.

Бо й справді, наш народ у центрі Європи впродовж своєї дописемної і писемної історії жив у постійному спілкуванні з сусідами, а «з ким поведешся, від того й наберешся». Від когось щось запозичували наші пращури, від нас щось запозичували і наші сусіди. Аналогічна картина спостерігається й нині. Ми бачимо, що не буває «історії окремо взятого народу» – без сусідів. Поряд завжди є інші народи, добрі чи злі, – разом з їхніми мовами.

Роман ПАСТУХ 

21.08.22.

Додатково

«Шановний Романе Івановичу, сердечно дякую Вам за текст – яскравий і спонтанний. Повертаю його з мінімальними змінами, до яких ми прийшли з Вами по телефону. Прикро за клопіт, який Ви мали через мої дослідження явищ, здавалося б, далеких від теперішніх групових інтересів. І поготів дякую Вам за ініціативу недавньої наукової події.

Я досі під враженням зустрічі, яку організували декан історичного факультету доктор педагогічних наук, професор М. Д. Галів і декан філологічного факультету доктор філологічних наук, професор П. В. Мацьків: завдяки цим шановним науковцям і Вам я також мав честь побувати у Франковому Домі. Зворушений я і увагою працівників бібліотеки: несподіваною була вітрина з моїми книжками і вернісаж журнальних публікацій. Радий був бачити стількох слухачів, зацікавлених темою зустрічі – зрештою, досить спеціальною.

Непересічний інтерес до теми дрогобичан-учасників зустрічі спонукав мене зібрати у відповідь окремі цитати з офіційних відгуків на мої монографії, які співзвучні й Вашим висновкам. Їх можна було б розмістити на сайті після Вашої статті про зустріч в університеті. Після цитат вказані джерела, у т.ч. е-адреси, – духовна пожива для читачів, яких цікавлять конкретні оцінки і приклади. Тут наведено істотні незалежні думки чотирьох рецензентів. (13 цитат з передмов – 4 з тексту чл.-кор. НАНУ Н. Клименко і 9 – акад. НАНУ Г. Півторака, і 21 цитата з рецензій – 4 з тексту д. філол. н. П. Селігея і 17 – проф. В. Рибалкіна). Сподіваюся, вони розкривають дещо суттєве про наш предмет, що не вмістилося у годинну зустріч. Ласкаво прошу Вас переглянути їх і в разі потреби скоротити (це буде на користь залишеним). Оскільки Ви знаєте пізнавальні інтереси земляків, то остаточний вибір тут за Вами (щодо місця, об’єму, ступеня складності і актуальності кожної з цитат). Ще раз дякую за свіжість враження і за довіру.

З повагою, К.Тищенко».

Методи вивчення топонімів

  • «Для етимологізації топонімів К. М. Тищенко послідовно застосовує власно розроблений метод топонімічного контекстування, що дає змогу розкривати смислові зв’язки між просторово близькими топонімами. Метод цей належно ще не оцінений етимологами, хоч його застосування в працях автора демонструє очевидний евристичний потенціал». (Д. філол. н. П. Селігей.)
  • «За обсягом уже розкритого в книзі [«Долітописна мовна історія українців», 2016 р.], тут може йтися не про нові сторінки історії України, а про її загублені томи. Вони частково прочитані завдяки послідовному застосуванню автором недооціненого опонентами методу топонімічного контексту». (Академік НАНУ Г. Півторак.)
  • «Закодована в топоніміці інформація відбиває історію відповідного краю впродовж століть або й тисячоліть, але внаслідок поступового забуття первісної мотивації назв і їх перекручування місцевими мешканцями відповідно до свого розуміння первісна форма топоніма буває затемнена настільки, що відтворити її під силу лише дослідникові зі знанням багатьох мов та закономірностей їхньої трансформації в хронологічному дискурсі. Саме такий науковий багаж має професор К.М. Тищенко. (…) Знавець десятків сучасних і давніх, живих і мертвих мов та новітніх досягнень суміжних наук, він віднайшов і систематизував сліди стародавніх контактів…, відбиті в українській топоніміці та в давніх запозиченнях…, яків сучасній суспільній свідомості сприймаються переважно як питомо українські». (Академік НАНУ Г. Півторак.)
  • «Мовно-історичні факти розглядуваної тепер енциклопедичної праці вченого упорядковані на підставі концепції проф. В. Мартинова (Мінськ), відповідно до якої число пережитих мовою епох зумовлене числом сусідніх мов, з якими вона контактувала». (Проф. В. Рибалкін.)
  • «Залучені автором іранські, готські й грецькі мовні факти нерідко мають ознаки субстратних, а не контактних, – адже справді дають проникнення, а не запозичення. Даремно упереджена критика силкувалася це підважити. Дослідник не відступив і вийшов тепер на нові рубежі…». (Чл.-кор. НАНУ проф. Н. Клименко. Субстрат – ‘давніша попередня мова’, як-от скіфська, відома у степах до всіх пізніших місцевих мов (від сарматської до української); за В. Мартиновим, у запозиченнях (між різномовними групами) діють звукові закони, у проникненнях (до меншини того самого народу у складі нового етносу) змін звуків немає.)

Оцінка конкретних етимологій

  • «Недаремно освіту романіста і прикладного лінгвіста автор сполучив з іраністикою. Двадцятирічні досягнення його у цій галузі вже помітні: мовний слід сатрапії, ґабрів, джихаду; низка етимологій – зокрема, слів волхви, капирі, потала, посіпака, призьба, паркан; – прізвищ Передерій, Копирсако, Сколота, Пероганич; – топонімів Передеріївка, Зарваниця, Копирівкінець… ». (Чл.-кор. НАНУ проф. Н. Клименко.)
  • «Застосувавши метод топонімічного контекстування та встановивши послідовну кореляцію між науковими фактами чотирьох різних типів, автор підтвердив наявність таких запозичень в українському словнику, як центрально-європеїзми (Г. Краге, О. М. Трубачов), балтизми й літуанізми (А. П. Непокупний), фракізми, ілліризми й індоіранізми (О. М. Трубачов), пелагізми (В. П. Нерознак), скіфо-сарматські іранізми (В. Абаєв, О. Стрижак), латинізми, ґотизми (В.М. Топоров),еллінізми (А.О. Білецький), скандинавізми (О. Партицький), половецькі й татарські тюркізми (А.Ю. Кримський) та ін.» (Д. філол. н. П. Селігей, зав. відділу слов’янських мов Інституту мовознавства НАН України, з рецензії на книгу К. Тищенка 2020 р. “42 епохи…” (ж. «Мовознавство», 2020, № 5).)
  • «Тяглий характер етногенезу українців ілюструють і важливі опосередковані топонімами аналогії з лексикою названих вище мов [коптської у Єгипті, грецької, сирійської] у прізвищах українських козаків з Реєстрів Війська Запорозького 1649 і 1756 рр. (Британ, Киян; Бец, Воропай, Киркашенко, Кулажка, Отрощенко, Сорокотя, Шиш, Шушко; Снитченко; Сінґур та ін. – пор. виявлені автором у районних топонімічних контекстах топооснови-…континуанти історичних реалій: гр. πρυτάνεις ‘притани’ (виконавча влада); гр. ̕Ωκεάνη ‘Ніл’ (за Діодором); коптс. ΒЄΤС ‘війна’, ΟΥΟΡΟΠ-/ ΒѠРП ‘посланець’, ΚЄΡΚЄ- ‘селище’ (у топонімах), ΚΟΥΛΑϪΙ ‘риба’, ΑΤΡѠΟΥϢ ‘недбалий’, СΑΡΑΚΟΤЄ ‘блукачі; прочани’, ϢΗϢ-/ ϢѠϢ- ‘сучити мотузок’; сир. ksny ‘мандрівний чернець’; м. Сінгор у Єгипті)». (Акад. Г. Півторак).
  • «У книзі чимало нових етимологій власних і загальних назв: готських, грецьких, сирійських, пехлевійських, коптських тощо. Різною мірою обґрунтовано віднесення онімів і лексем Камула, Радоробель, язик, владика, Дажбог – до кельтизмів; Трахтемирів, Говилів, Мавдрики, очуняти, гаразд, ускромити, Домантович – до готизмів; Сорокотичі,  ганити,  ганьба, догана, [лилик], Пішта – до арамеїзмів; Ракути, Хандабоківка, буча, осовитий, шаткувати, очіпок, Кіпті, Коптя – до коптизмів; р. Ірклій, Кашперівка, Кашпіровський – до грецизмів; Мурафа, Солиги, Паталахівка, Подольох, Водолага, шлях, з гаком, потала, Паталах, Патлах– до арабізмів. …Обґрунтованості наведеним у книзі етимологіям додає опертя на доробок попередників: кельтські етимології О.О. Шахматова (марно критиковані М. Фасмером), пехлевійські етимони для слів паркан, призьба, печеніг, патякати (Х. Нюберг), посіпака, Підопригора (Д. Маккензі), перський етимон слова витязь (П. Агостіні). У будь-якому разі нові версії походження дають поживу для конструктивних дискусій, що просувають етимологічну науку вперед». (Д. філол. н. П. Селігей.)
  • «Запропоновані автором ґотські, грецькі, сирійські, коптські і єгипетські етимології заслуговують на увагу». (Акад. Г. Півторак.)
  • «Окремий інтерес рецензента викликав матеріал 28-го тому – «Сорочинці – часи сарацин (агарян)» (с.443–491). Досліджені тут арабізми не обмежено фактами, зібраними у словниках, а чи не вперше системно екстрапольовано на арабські за походженням основи українських прізвищ (с.449–458) та арабські топооснови (с.458–491). Масив арабізмів, зібраних у “томі”, не тільки значно перевищує кількість традиційно фіксованих у словниках та енциклопедіях (див., наприклад, мою статтю «Арабізм» в енциклопедії «Українська мова»), до того ж його тематично впорядковано за рубриками… » (Проф. В. Рибалкін.)
  • Також тут«наведено відповідності в європейських мовах (природно, і в українській) відсутніх у них специфічних арабських звуків (гортанних, емфатичних). У результаті цього значна частина етимологічних ланцюгів, що їх запропонував К.Тищенко, постають прозорішими». (Проф. В. Рибалкін.)

Помічені недоліки

  • «…Деякі лексичні одиниці (як-от слово ‘чумак’, с.449), на мій погляд, не мають достатніх підстав, аби зарахувати їх до арабських за походженням. Більш прямим відповідником топоніма САМБУРки (с.483) в арабській мові, очевидно, виступає основне значення цієї лексеми ‘сосна’, а не похідна від неї речовина ‘смола’, як зафіксовано в рецензованій енциклопедії. Звідси зрозуміло, чому подібні топоніми фігурують в оточенні таких назв як Соснівка, Лісовичі тощо». (Проф. В. Рибалкін.)
  • «У логічно доцільній для праці К.Тищенка рубриці «Арабські джерела з відомостями про географію Халіфату» (с.459) допущені окремі орфографічні неточності в написанні арабських імен: Хадж Халфа (потрібно Хаджі Халіфа), Ібн-аль-Факіх (треба Ібн аль-Факиг), Ібн Машкувей (Ібн Міскавейг або Ібн Міскавейгі) та ін. При користуванні європейськими, а не автохтонними арабськими джерелами таких прикростей нікому апріорі уникнути не вдавалося». (Проф. В. Рибалкін.)

Сумірність результатів з незалежними висновками інших наук

  • «[Картині мовних і культурно-історичних контактів] …відповідають знахідки речей з Єгипту та інших цивілізацій Півдня в археологічних пам’ятках України… ». (Академік НАНУ Г. Півторак.)
  • «Знову ж, ці відновлені [у книзі К. Тищенка] розділи історії України не є чимось докорінно новим – це швидше звукова стрічка до «німого кіно» археологічної картини давньої історії України». (Акад. НАНУ Г. Півторак; з передмови до книги К. Тищенка «Долітописна мовна історія українців», 2016 р.)

Виявлення кореляції чотирьох типів стратиграфії України

  • «…Наявність у нашій мові історичного сліду контактів з чотирма десятками народів-сусідів неможливо уявити собі як наслідок одночасного впливу. Цілком очевидно, що на цілі епохи історичних зустрічей пішло багато століть. Така ціна етно- і глотогенезуна пристепових і степових теренах. Ці дані відрізняють українське минуле і від середовища мов острівних народів з обмеженими контактами (пор. 6 пластів запозичень у японській, або 5 – в алеутській, – с. 19), і від минулого таких народів, як цигани Ломбардії (синти), які на “разовому маршруті” свого історичного шляху з Індії назбирали 9 різномовних пластів запозичень». (Проф. В. Рибалкін;етногенез і глотогенез ‘формування народів і мов’,)
  • «Також не раз відзначеним рецензентами досягненням К. Тищенка стало виявлення вченим кореляції двох стратиграфій (2005) – уперше окресленоїО. Трубачовимстратиграфії гідронімів України (К. Тищенко долучив до неї й ойконіми) та стратиграфії лексичних запозичень. Далі сюди додано і стратиграфію прізвищ українців (2017).» (Проф. В. Рибалкін; кореляція ‘регулярна відповідність’, стратиграфія ‘система часових пластів’, гідроніми ‘назви водойм’, ойконіми ‘назви населених пунктів’, лексичні запозичення ‘слова, засвоєні з інших мов’. Кореляцію перших десятків пластів української мовної стратиграфії висвітлено у ст. К. Тищенка «Контури лексико-топонімічної стратиграфії України і етногенез українців» (ж. «Народна творчість та етнологія», 2005, №4, є pdf ).)
  • «…Наукова заслуга [автора] серед багатьох інших полягає ще і в тому, що своїми дослідженнями він увів топонімію в етногенетичний контекст*… Це дає можливість перевіряти історичні та лінгвістичні гіпотези ще й біологічним методом. Його суть і перші досить несподівані, а подекуди навіть сенсаційні висновки викладені в першому нарисі нової книги проф. К.М. Тищенка…» (Академік НАНУ Г. Півторак – з рецензії на книгу К. Тищенка «Долітописна мовна історія українців», 2016 р.; *рецензент має на увазі публікацію “Гени, мова, Україна” в ж. “Український тиждень”, 2012, № 16, є pdf)

Науковий синтез: нова концепція української мовної історії

  • «Перш ніж укласти теперішній енциклопедичний том, автор присвятив окремі монографії та їхні частини вивченню мовних ознак історичних контактів наших предків з кельтами (2006, 2008), ґотами (2015), арабами й скандинавами (2011), а також південним впливам елліністичного й ранньохристиянського часу (2016). Низка недавніх статей висвітлює арабські й вірменські мовні контакти (2020)… Таким чином, якщо раніші монографії автора пропонували частини нової пізнавальної моделі (схеми) української мовної історії, — то в цій праці унаочнено вже цілу впорядковану галузьзнань… Лише тривалою копіткою працею можна було зібрати стільки наведених у томі самодостатніх фактів». (Проф. В. Рибалкін.)
  • «Незважаючи на окремі недоліки в деталях, у книзі системно й послідовно викладено нову пізнавальну модель української історії у світлі мовних контактів». (Проф. В. Рибалкін.)
  • У рецензованій  книзі «системно викладено нову пізнавальну модель української мовної історії». (Д. філол. н. П. Селігей.)

Значення східних студій для етимології топонімів України

  • «Видано нову книгу професора КНУ ім. Тараса Шевченка Костянтина Тищенка – солідний, понад дев’ятсотсторінковий том… Пізнавальні зусилля автора спрямовані на пошуки прогалин дописемної історії. Ці прогалини – довгострокові наслідки відставання східних досліджень в Україні, штучно створеного за радянського часу» (Арабіст В. Рибалкін, професор кафедри східної філології КНЛУ, організатор і упродовж 30 років керівник відділу арабістики Інституту сходознавства НАНУ – з рец. на кн. К. Тищенка 2020 р. “42 епохи…” у ж.  «Дивослово» 2020, № 12 (765), є pdf.)
  • «Ставши іраністом уже в зрілі роки, К. Тищенко здобув далі в цій галузі звання професора (1995) кафедри Близького Сходу та підвищив сходознавчу кваліфікацію при Тегеранському університеті (1996)… Свій міжнародний фаховий рівень проф. Тищенко вкотре підтвердив на XXXV світовому конґресі сходознавців (ICANAS; Будапешт, 1997), де від незалежної України було виголошено три доповіді. …Доповідь К. Тищенка мала назву “Іраністичні арґументи на користь концепції центральнослов’янських мов” (текст оприлюднено в 1998 і 2006 рр.)». (Проф. В. Рибалкін; центральнослов’янські мови – українська, словацька, чеська, верхньолужицька, – з рисами, відсутніми у мовах решти слов’ян: горловий приголосний –г-, компенсаторне подовження голосного –о-, лексичні іранізми тощо).
  • «…Грецьку етимологію гідронімаІрклій у ХХ ст. так ніхто й не наважився висловити, – хоча для неї були і є чимало можливих прототипів, очевидних для елліністів: ім’я дгр. Ἡρακλῆς (Геракл), ойконіми дгр. Ἡρακλεῖον (‘Гераклея’) у Малій Азії, Сирії, Єгипті (ар. AbuQir) та ін. К. Тищенкові належить пріоритет спочатку “просто” грецької етимології, а потім і виходу на справжній неодномовний контекст цих гідронімів. Як лише тепер стає зрозумілим, це передбачало попереднє ознайомлення не тільки з елліністичним мовним матеріалом: “(У Анатолії) «місцеві грецькі топоніми часто відомі у двох формах – ранішій (арабській) і пізнішій (турецькій). Так, наприклад, …Гераклея спочатку стала Hiraḳlah, а у ближчий до нас час Arâkliyah» [LeStrange, 19]” (стор. 430). Оце ж вам і Herkla (1737 р.), і Арклійов (1658 р.)*. Віднайдені прототипи відповідають своїм реплікам поскладово!». (Проф. В. Рибалкін; *відомі варіанти назви р. Ірклій [СГУ, 223].)
  • «Говорячи про праці Ґі Лестренджа з історичної топонімії Халіфату, треба окремо наголосити важливість і подальшу методологічну роль ділянок мовних контактів, що їх виявив К. Тищенко. Виходить, обидва ці гідроніми в Україні [Herkla, Арклійов] лише видаються “просто собі грецизмами”. Насправді перший зберігає слід арабського мовного середовища візантійського часу (є й таке; це дослідив проф. І. Шагид: «танухиди, саліхиди, гасаніди»**), а другий – тюркського. Такий урок сходознавства для вивчення українських мовних контактів. Побіжно остаточно з’ясовується, що це не наївні “ботанічно-довкільні”, а таки ж історичні прототипи, і отже, в кінцевому підсумку має рацію автор книги». (Проф. В. Рибалкін; *загальновідомо (чи дійсно всім?), що ближчі до Візантіїарабські племена до прийняття ісламутриста років були християнами (у IV–VI ст.); цей період вивчала і Н.Пігулевська.)
  • «Ще не час аналізувати, щó у цих студіях вело, а щó було веденим, але найістотніше –  результат: відтворено картину минулого зі справжнім Сходом. Вона досконаліша від контурного малюнка ХІХ ст., несміливого й аматорського (1. “мабуть, [гідронім Ірклій –] тюркізм?”). Етап очевидного для фахівця загального розв’язку своєчасно не відбувся (2. [гідронім Ірклій –] “просто грецизм” з неминучою довгою полемікою з тюркологами). Автор не лише його надолужив, а й закрив проблему, навівши самодостатні етимони (3. [гідронім Ірклій –] “візантійський грецизм зі слідом впливів арабської і турецької мов”, а ці мови справді причетні до історії і Візантії, і України)». (Проф. В. Рибалкін.)
  • «Після таких подій дальша дискусія зайва; теза “просто” грецизму застаріла; тюркологічну гіпотезу здано в архів. Крім геґелівських “тези/антитези” тут, нарешті, видно, чого бракувало для “синтезу”. І бракувало б досі без здійсненого О. Пріцаком з однодумцями (за сприяння Б. Патона)*. Поза відродженим фаховим простором Сходу не було б сходознавчих студій, автор книги далі викладав би французьку, а обидва Ірклії далі були б річчю в собі». (Проф. В. Рибалкін; *тут ідеться про відродження Інституту сходознавства НАН України, вищої освіти і захисту дисертацій зі сходознавства.)

Масштабність досліджень автора

  • «Масштабна картина культурно-історичних контактів наших предків з грецькими й коптськими моряками, сирійськими купцями й ченцями античності добута з самого мовного матеріалу топонімів, вона переконлива в цілому і не раз – у окремих деталях». (Акад. НАНУ Г. Півторак, з передмови до книги К. Тищенка 2016 р. «Долітописна мовна історія українців».)
  • «Книга заслуговує на повагу додіапазону знань, знайдених міжмовних зв’язків іповнішого бачення минулого, вона запрошує до освоєння і нарощення досягнутого». (Чл.-кор. НАНУ проф. Н. Клименко, з передмови до книги К. Тищенка 2018 р. «Іншомовна історія українців».)
  • «Водночас ця одноосібна енциклопедія є докором сучасній науці, адже проблематикою такого масштабу мали б займатися цілі наукові колективи. Автор свідомий того й самокритично завершує книгу саме на цій ноті: “Ці гори стоголосих знань народів-сусідів про наше минуле, …справжній епохальний дарунок від поколінь учених, …варті більшої уваги суспільства, що коло них живе, бо це його гори. Вони чекають на дальший пошук, всебічне освоєння, перевірку і врахування зібраного у детальніших і численніших студіяхта для освіти нових поколінь. Як і у вас складається схожий висновок з книги, то мета її досягнута” (стор. 894)». (Проф. В. Рибалкін, з передмови до книги К. Тищенка 2020 р. «42 епохи українських мовних контактів».)
  • «Автор наводить численні запозичення від балтів, фракійців, іранців, іллірійців, кельтів, римлян, готів, хозарів, семітів, печенігів, половців, угорців,татар, литовців, поляків, німців, росіян, англійців та ін. Припускаю, що значна частина цих запозичень будуть сприйматися як дискусійні, сумнівні, фантастичні або такі, що можуть мати простіше й вірогідніше пояснення на місцевому ґрунті. Проте з категоричними висновками поспішати не варто. Адже апріорне заперечення знайдених проф. К.М. Тищенком фактів та їх інтерпретації не може бути продуктивним, а плідна дискусія з ним потребує й рівнозначної освіченості та ерудованості». (Академік НАНУ Г. Півторак.)
  • «Закам’янілу простоту зручних міфологій розхитати непросто. Але наука тим і сильніша від міфу, що здатна виходити з власних застиглих станів через нові факти». (З передмови чл.-кор. НАНУ проф. Н. Клименко, зав. кафедри елліністики КНУТШ, до книги К. Тищенка 2018 р. «Іншомовна історія українців».)
  • «Новий Opus Magnum К.М. Тищенка – його видатний внесок до науки. Ця енциклопедична праця знайде своїх читачів не лише серед філологів та істориків, а й у ширшому інтелектуальному середовищі, серед усіх цікавих до українського минулого». (Проф. В. Рибалкін. Уся рецензія доступна з архіву ж. «Дивослово», 2020, №12, pdf).

Афоризми до теми евристики

  • «Усі з дитинства знають, що певна річ неможлива. А один дивак цього не знає. Він і робить відкриття». (А. Ейнштейн).
  • «Усяка істина проходить у людському розумі три стадії: спочатку –яка нісенітниця!; потім –у цьому щось є; і нарешті – хто ж цього не знає!».  (О. Гумбольдт).
  • «Усяка доктрина проходить три етапи: спершу її атакують, оголошуючи абсурдною, потім допускають, що вона, може, й слушна, але незначна. Нарешті, визнають її справжню важливість, і тоді її опоненти претендують на честь її відкриття». (В Джеймс).
  • «Для істини достатній тріумф, коли її приймають нечисленні, але достойні люди: бути прийнятною для всіх – не її доля». (Д. Дідро).

Вам буде цікаво