Відкрита лекція професора Костянтина Тищенка у бібліотеці нашого університету

16 березня 2023 р. у читальному залі бібліотеки Дрогобицького державного педа­гогічного університету імені Івана Франка відбулася відкрита лекція професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка і Львівського на­ціонального університету імені Івана Франка, доктора філологічних наук, профе­сора Костянтина Тищенка «Яковитський контекст назви Дрогобич». Організато­ра­ми заходу, крім бібліотеки, виступили кафедра історії України та правознав­с­тва нашого університету і Центр східноєвропейських наукових студій (м. Львів).

Лекція викликала чималий інтерес серед науковців і студентів університету, а також громадськості Дрогобича. Зустріч модерував директор бібліотеки, кандидат філологічних наук Ігор Розлуцький. Професор Костянтин Тищенко десятки років вивчає історичні витоки української мови – це знають численні читачі його статей і книжок. Освоївши сучасну методологію, низку мов Європи й Сходу, вчений оперує величезним індуктивно напрацьованим обсягом мовних та історичних фактів, з яких, зокрема, відтворено й етапи проникнення на терени сучасної України іранських і сирійських мовних впливів.

Власне зміст запропонованої лекції можна умовно поділити на дві частини:

1) загальнометодологічну, яка окреслила мовно-історичну картину українських земель скіфо-сарматського і гунно-аварського часу та підготувала аудиторію до сприйняття наукового обґрунтування перебігу мовних контактів у передслов’янський і ранньослов’янський періоди (рання залізна доба);

2) лексикотопонімічну, де показано сирійські/ арамейські корені окремих українських слів (ганьба, ганити, лилик, спижарня), топонімів (пот. Куртящик, нп Цуцилів, Цуцулин, Дзензелівка), прізвищ Дзендзелівський, Бордуляк (Дзан­дза­ла – це інше ім’я Якова Барадеї), візантійські синхронічні реалії (Дорогобуж, Дрогобич, Кубряки, Кубарівська поточина біля Стрия, Корост та ін.).

У першій частині лекції професор Тищенко дав огляд впливу іранських мов на формування мовного світу прадавніх мешканців українських земель. Поява такого впливу була цілком закономірною з огляду на домінування іраномовних племен у степовій та лісостеповій смузі Наддніпрянщини і Наддністрянщини упродовж 12 століть. До слова, не менш тривалим був і вплив тюркських народів, часова тяглість якого – півтора тисячоліття. Тож закономірним було запозичення автохтонним населенням значної кількості іранських лінгвістичних одиниць. Професор згадав і про зворотний мовний вплив: місцеві племена також не раз позичали племенам-сусідам частку своєї мови, хоч тут, з огляду на стан досліджень, прикладів ще порівняно небагато.

Відтак учений розповів про помічені далі сирійські мовні впливи, які здійснювалися через подвижників сирійської християнської церкви (яковитів, послідовників єпископів Северуса Антіохійського та Якова Барадеуса), котра, як відомо, не прийняла рішень Халкедонського собору 451 р., але згодом набула підтримки з боку імператриці Феодори, дружини візантійського імператора Юстиніана. За сприяння візантійців, які мали власні політичні цілі, а також у традиціях своєї місіонерської діяльності, яковити у 5 ст. н. е. несли християнське вчення гунам, а у 6–8 ст. – аварам. Християнське проповідництво серед гунів і аварів – маловідома сторінка історії з огляду на брак прямих писемних джерел і нечисельність археологічних матеріалів. Однак вона має певні підтвердження в ономастиці, а також і аналогії, бо ж християнство поширювалося, наприклад, і серед готів (які, за візантійськими джерелами, навіть возили з собою в походи “церкву-намет”), причому це ще з часу перебування їх на українських землях, коли утворилася Готська єпархія. Вчення Христа проникло також у середовище арабських/ аравійських племен доісламської доби. Яковитські проповідники контактували не лише з кочовиками гунами та аварами, але й з місцевими слов’янськими племенами.

Друга частина лекції наситила тему конкретикою. Євангелізатори рухалися річковими шляхами (“дорогами”), називаючи деякі з них на свій лад. Так, ріку Південний Буг йменували “Дорога бузька” (тобто шлях, схожий на лук – викривлений шлях). Ця реалія, як і багато інших, увійшла тоді до мов місцевих племен і з часом набула поширення аж до верхніх лужичан. Тепер вона відома в багатьох варіаціях від басейну Дніпра до Одера, Волхова і Балкан – три назви Дорогобуж, Дороговижі, Дроговичі, Дрогобич; Дарґобондз, Дроґобичка і Длуґобичув (Польща), Драгобуз і Дражовіце (Чехія), Драґовіч (Хорватія), Драґовічі (Боснія) та ін. Серед сусідніх з ними повторюваних назв (схожих на топоніми навколо самого Дрогобича) професор Тищенко зауважив назви від основ Бор(ж)ислав-, Корост-, Якуб-, Трускав-, Гологор-/Кологор- та ін. Надзвичайне зацікавлення аудиторії викликало повідомлення доповідача про те, що цілий тополандшафт-близнюк він виявив у Чехії – це теж можливий слід аварських часів. Саму звукову трансформацію “Дороги бузької” у “Дрогобич” Костянтин Тищенко пояснює відомими закономірностями історичної фонетики слов’янських мов: а) “метатезою плавних” в групах *орт-/*олт-, яка зумовила теперішнє повноголосся/ неповноголосся (“дорога”/ “дрога” з праслов. *дорґа); б) еволюцією голосних, зокрема, переходом “о” в “а” у чеській та південно­слов’янських мовах, “у” в “і/и” (-буж/ -биж: пор. кореневу голосну дієслова укр. бути, якій у мовах інших слов’ян відповідає -и-); в) “народною етимологією” через втрату розуміння морфем, сенс яких затьмарився після звукових змін: -биж/-бич (пор. дальшу стадію забуття прототипу у назві Длуґобичув (Польща)).

Тож з лекції професора Костянтина Тищенка перед нами постала масштабна картина мовно-культурних впливів сирійських християнських подвижників на автохтонну і прийшлу людність Східної Європи. Наголосимо, що висловлені доповідачем твердження не дають безпосередніх підстав виводити появу поселень, у витоках назв яких виявлено сирійсько-візантійські реалії (зокрема й Дрогобич), від гунно-аварських часів. Йдеться про пов’язання цих назв з якимись подіями в урочищах, які на той час були відомі й слов’янам і зрештою стали частиною їхнього довкілля. Минали століття, й місцеві племена чи окремі представники їхніх спільнот, обживаючи певні землі, далі вживали ці вже рідні/ природні словотвори для номінації “локусів” – урочищ, місцин, поселень. Так формувалася топонімія у багатьох народів, зокрема й українського.

Лекція шановного вченого-філолога викликала зацікавлення слухачів, що про­явилося у запитаннях, пов’язаних з досліджуваною проблематикою. Дирек­тор бібліотеки і господар заходу Ігор Розлуцький подякував професору Костян­тинові Тищенку за змістовну лекцію, назвавши її “мовною археологією”. Дослід­ник передав бібліотеці свої нові публікації. Слухачі висловили сподівання, що матимуть змогу почути про дальші результати його наукових студій.

Матеріали лекції можна переглянути за покликанням.

Микола Галів,

професор кафедри історії України та правознавства

Вам буде цікаво