Той, що різьбив Слово

(Мирон Борецький. Бібліографічний покажчик. – Дрогобич: Ред.-видав. відділ ДДПУ ім. І. Франка, 2021. – 104 с. (Серія «Академічна бібліотека». Вип. 3)

Ім’я професора Мирона Борецького (1941—2007) належить до числа найяскравіших творчих та академічних імен філологічного факультету ДДПУ імені І. Франка. Він був тонким ліриком слова – і про це промовляли його вишукані й душевні переклади поетичних творів світових класиків. Він був вдумливим аналітиком літератури – і про це промовляли його сумлінні статті в галузі літературознавства. Він був чудовим викладачем-методистом світової літератури – і про це промовляли його захопливі лекції й численні методичні розпрацювання в цій сфері.

Як вченому й перекладачеві Миронові Борецькому випало бути причетним до великої місії українських науковців і культурників совєтської доби: оберігати через освоєння світової класичної літератури суверенність українського Слова. Ще від сталінської доби в СРСР (1930—1950 рр.) на Україну постійно накочувалися страшні хвилі русифікації. У 1960-і рр. більшість шкіл у великих і середніх містах України, особливо на Наддніпрянщині, на Сході й Півдні країни, були переведені на російську мову навчання; русифікація охопила й широкі людські маси, українська мова заганялася у вузькі ніші етнографізму в культурі, витіснялася з усіх важливих галузей науки, з великих університетів та престижних спеціалізованих інститутів, з телебачення, спорту. Лише в Галичині, Волині, Буковині й на Закарпатті українській інтелігенції вдавалося зберігати більш-менш паритетні умови українського мововжитку.

Від початку 1960-х рр., коли вибухнуло культурне явище шістдесятництва, чільні українські культурники, письменники й перекладачі, взяли на себе місію утверджувати українське слово через переклади. У такий спосіб «заговорили» українською багато світових геніїв – від Есхіла до Шекспіра, від Данте до Хемінґвея, від Сервантеса до Анатоля Франса,  – демонстрували багатство й виразність української мови, організовували якісні видання світової класики (існувало кілька книжкових серій світової літератури), аби довести масовій інтелігенції, що українською мовою можна пізнавати високий культурний світ. Тоді відбувся спалах українського перекладацтва в таких яскравих творчих постатях, як Василь Мисик і Дмитро Паламарчук, Микола Лукаш і Григорій Кочур, Дмитро Павличко і Борис Тен, Євген Дроб’язко і Сава Голованівський, Євген Попович і Юрій Лісняк. Загалом упродовж 1960—1980-х рр. в Україні сформувалися зо п’ять десятків фахових перекладачів, кожен з яких творив свій скромний культурницький подвиг. Тривала вперта боротьба національної еліти за «нобілітацію» (Є. Маланюк) українського слова: з літературної мови усувалися тисячі русизмів, чистився від російських кальок і трафаретів український синтаксис, натомість вводилися в норму соковиті й колоритні слова-історизми, діалектизми, відбувалося тихе наближення до органічної мови української класики досовєтської доби. Вже від кінця 1960-х рр. українською мовою в довершених перекладах з’явилися багатотомники Ґ. де Мопасана, Дж. Лондона, А. Франса, Б. Пруса В. Шекспіра, О. де Бальзака, Е. Гемінґвея, вийшли багатотомні книжкові серії «Вершини світового письменства» (вийшло 67 томів), «Перлини світової поезії» (вийшла 51 книжка) тощо. Від 1970-х рр. особливу роль відіграв журнал світової літератури «Всесвіт», який популяризував довершені українських переклади і цим виховував в дусі національного самоствердження нову українську інтелігенцію.

Мирон Борецький розпочав свій творчих шлях у 1964 р., після закінчення студій на відділенні класичної філології у Львівському університеті, коли він влаштувався працювати на кафедру іноземних мов Черкаського педагогічного інституту. Ще від дитинства він почував великий потяг до вивчення чужих мов. Тож у шкільні роки добре опанував польську та німецьку мови. Класична філологія в стінах Львівського університету була тоді однією з найсильніших шкіл латини й греки в просторі всього Совєтського Союзу. Тож знання здобув молодий науковець ґрунтовні, будучи учнем таких корифеїв, як Михайло Білик, Йосип Кобів, Юрій Мушак, Євгенія Скоробагата, Федір Шумеляк, Богдан Задорожний.

У Черкасах М. Борецький, як скрупульозний галичанин, створив своє середовище серед студентів, навчаючи польської мови охочих, які шукали в задушливій совєтській атмосфері сірого міщанства й нігілізму свіжих подихів західної культури. Його учнями стали згодом авторитетні науковці-філологи Володимир Поліщук, Василь Пахаренко, Олександр Киченко, Микола Калько.

У 1974 р., очевидно, довго вагаючись у творчих устремліннях і самовдосконаленнях (адже перекладацтво вимагало від автора високо рівня володіння словом, тонкого чуття формальних аспектів вірша, вникання в атмосферу культурної ситуації епохи), Мирон Іванович опублікував свої перші переклади    –  вірші Гая Валерія Катулла. Згодом, з року в рік, з’являються його переклади з Горація, Проперція, Марціала, байкарів Авіана й Бабрія. Окремою лінією творчості, яка розтягнулася на все життя, стали переклади віршів середньовічних вагантів – монахів-мандрівників, які створили свою унікальну поетику й мову.

У 1978 р., в Тбіліському університеті (Грузія-Картвелія), М. Борецький захистив кандидатську дисертацію на тему «Творчість байкаря Авіана». Це був принципово важливий захист: в Україні з’явився ще один фаховий класик (дослідник античних мов і літератур), яких в совєтських умовах не могло бути багато, їх завжди бракувало, а світову літературу викладали, вивчали й популяризували переважно, на 90—70 %, люди, пов’язані мовою, походженням та фахом з російською культурою й етнічністю. Тому кожен фахівець зі світової літератури, образно кажучи, був на вагу золота.

У 1983 р. М. Борецький переїхав на рідну Галичину, влаштувався на кафедру російської і зарубіжної літератур Дрогобицького державного педагогічного інституту ім. І. Франка (у ті часи російську літературу навмисне поєднували із світовою, щоб показати «хохлам», через яку мову вони  можуть пізнати світ). Це, за його пізнішими спогадами, був щасливий момент у житті, оскільки саме тоді відчув надійний ґрунт під ногами для завершення академічного становлення. Невдовзі дисциплінована натура М. Борецького викликала повагу серед колег на факультеті і його запросили на посаду заступника декана. У 1993 р. він очолив кафедру світової літератури.

Це був зоряний час для Мирона Борецького: ситуація перебудови в СРСР і потім роки української державної незалежності створили умови для його активної творчої праці. За досить короткий час вчений підготував три підручники для молодших класів учнів польськомовних шкіл (1989—1991); було надруковано дві його нові програми вивчення «Зарубіжної літератури» для учнів 5—11 класів та «Літератури народів світу» для учнів 5—11 класів (обидві 1994 р.), видано новаторську хрестоматію для 5—9 класів «Антична література» (1995); у провідних українських наукових та методичних журналах з’явилися десятки концептуальних статей на різні теми викладання світової літератури; у 1995 р. вийшли дві його програми для 5-8 класів і 9—11 класів – із курсу «Зарубіжна література»; у 1997 р. М. Борецький бере участь у виробленні державного стандарту з вивчення курсу «Всесвітньої літератури».

У цей час дрогобицький науковець проводить, може, наймасштабніші в методичному аспекті дослідження великої теми «Античність у світовому письменстві». Він охоплює своїм зором часами дуже відмінних авторів, але завжди майстерно зводить свої тлумачення до оригінальних висновків та інтерпретацій. У полі його зору – і великі українські класики, як І. Франко, і західні модерністи, як Дж. Джойс, і польські класики й модерністи, як А. Міцкевич чи Ю. Тувім, і російські поети-символісти та акмеїсти, й київські неокласики, й поети-вісниківці (Є. Маланюк і О. Ольжич).

На кінець 1990-х років М. Борецький вже висувається серед українських науковців-«зарубіжників» як досконалий і невтомний провідний методист. Це, безумовно, приносить авторитет Дрогобицькому педуніверситетові. Особливою подією і для дрогобицької академічної спільноти, й для всеукраїнської стає вихід у 2000 р. підручника для 11 класу «Зарубіжна література» за редакцією М. Борецького, який був створений ним і творчим колективом рідної кафедри. Книжка вийшла оригінальною й стильною. Це, справді, було нове слово в своїй галузі.

Цікавим і плідним науковим кроком стала увага М. Борецького до знаменитого польського поета ХХ ст. Юзефа Лободовського, в творчості якого українська тема займає велетенське місце. Саме під впливом М. Борецького в Україні поступово зростає зацікавлення цією неординарною постаттю. На сьогодні захищено вже кілька дисертацій про творчість Ю.Лободовського і це ім’я органічно вплелося в українську культурну свідомість.

Водночас М. Борецький багато перекладає: улюбленого Бабрія, Федра, Горація, Катулла, Авіана, Верґілія, Катона, Марціала, Авсонія, Помпілія, Пентадія, Ліціна Порція, поетів-вагантів Петра Бліаського, Філіпа Гревського, Гугона Орлеанського, Архініїта Кельнського, Алана Лілльського та ін., твори великого грона знаменитих російських поетів-символістів – від О. Блока й А.Бєлого, до Д.Мєрєжкоського й С.Єсєніна, перекладає вибагливу лірику Р.-М. Рильке, багато віршів Ю. Лободовського. У 2012 р., вже посмертно, вийшла книжка вибраних перекладів М. Борецького «Неповторність слова» (Дрогобич: Посвіт. 260 с. / Упоряд. В.Зварич). Багато його перекладів потрапили в різноманітні хрестоматії й підручники зі світової літератури. У такий спосіб невтомний дрогобичанин вклав свої словесні перлини в розкішну пектораль українського перекладацтва, відстоюючи шляхетність і багатство українського слова. Усі переклади М. Борецького звучали неповторною ритмікою рядка, відзначалися тонкими семантичними нюансами й вибагливою різьбою образів та тропів.

Як добротний теоретик літератури М. Борецький за 1990-і рр. підготував цілу серію розвідок про вивчення в школі узагальнювальних тем про стилі й жанри ренесансної літератури, бароко, класицизму, сентименталізму, романтизму, модернізму, неокласицизму тощо. Цей доробок вченого, мабуть, вартує окремого перевидання.

Як керівник кафедри й здібний організатор М. Борецький взяв участь у підготовці низки наукових конференцій, присвячених темі «Срібного віку» в російській літературі. За матеріалами цих конференцій регулярно виходили збірники наукових праць.

Особливим успіхом М. Борецького як філолога-класика стали підготовлені ним за участі його улюбленого учня Василя Зварича, нині доцента кафедри світової літератури, знакові видавничі проєкти: збірник «Античний роман: Лонг. Дафніс і Хлоя. Харитон. Херей і Калліроя» (переклади В. Маслюка, Й. Кобіва, Ю. Цимбалюка) (Дрогобич, 2004), збірник «Римська драма: Тит Лєакцій Пловт. Близнюки. Публій Теренцій Афр. Фарміон. Луцій Анней Сенека. Федр» (переклади Ю. Мушака) (Дрогобич, 2004); антологія «Античні поетики: Аристотель. Поетика; Псевдо-Лонґін. Про високе; Горацій. Про поетичне мистецтво» (переклади Ю.Мушака) (Київ, 2007). Ці видання суттєво збагатили українську культуру.

Вже по смерті Мирона Івановича вийшла розкішна книга «Поезія вагантів: латинською та українською мовами / Переклади. М. Борецького й А. Содомори» (Львів: Світ, 2007). Це був справжній пам’ятник чудовому перекладачеві, який своєю працею заповнив лакуну в українській культурній свідомості.

Останнім акордом багатогранної праці Мирона Борецького стала його авторська й редакторська робота при укладанні «Лексикона античної словесності» (Дрогобич, 2014). Це фундаментальне енциклопедичне дослідження було підготовлене М. Борецьким і В. Зваричем як своєрідний заповіт для українських філологів-класиків. Мирон Іванович задумав цей довідник як своєрідну форму утвердження української науки в величній сфері антикознавства. Наголошував на тому, що український довідник має бути більшим і повнішим за аналогічні російські й польські довідники. І це йому вдалося зробити.

На жаль, останні роки життя Мирона Борецького були притьмарені хворобою й інтригами дрібних «шашелів» (кар’єристів та заздрісників), які сточували його серце й душу. У свій час він ставив на місце на факультеті різних українофобів і тепер вони й їхні учні мстили йому, б’ючи в спину. І різьблене, міцне, дубове листя його душі почало в’янути…

Проте ніколи не зів’яне в пам’яті тисяч і тисяч українських філологів і шанувальників художнього слова творчий чин, який здійснив в ім’я своєї національної культури уродженець прадавнього галицько-опільського села Дроговиж з гордим прізвищем «Борецький». Його боротьба за утвердження в Слові, наукова сумлінність і завзяття до пізнання широт світової літератури будуть жити в культурній свідомості поколінь.

P.S. Цей короткий есей є знаком подяки тим, хто створив цю книгу пам’яті: укладачам покажчика Розалії Кивацькій та Василеві Зваричу, організаторові проєкту й відповідальному за випуск директорові бібліотеки ДДПУ ім. І.Франка, Ігореві Розлуцькому.

                                                                       Олег Баган

                                                        доцент кафедри української літератури й теорії літератури

Вам буде цікаво