Тарас Шевченко в українській вічности

Коли народ перебуває в мороку страху й безнадії, коли його тисячолітнє єство смертельно загрожене   і вже вкотре «вагаються трагічні терези» (Є. Маланюк), – завжди Господь посилає того «апостола правди і науки», що може люд свій вивести з фатального міжчасся, історичного бездоріжжя та колоніальних манівців. Так думали понад півтора століття тому, як над пошматованою Україною раптом зійшла «свята зоря» Шевченкового слова у вигляді ще зовсім маленької книжечки (усього 8 творів), де так голосно й гордо, обнадійливо й переконливо – не на одне століття  вперед – зазвучало: «Наша дума, наша пісня, Не вмре, не загине…».

І мільйони окрадених, знедолених, зневірених повірили – щиро, безоглядно –   вчорашньому кріпакові, що співав «про степ, про могили…», про те, як «добували і славу, і волю»; нагадував, «чия правда, чия кривда і чиї ми діти»; запитував, «де поділась доля-воля», чому «над дітьми козацькими поганці панують». Мільйони повірили, «що церков-домовина розвалиться – і з-під неї встане Україна, і розвіє тьму неволі…», а «на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати…». Але скільки це вимагатиме душевних мук і болю, терпінь серця, скільки треба прозрінь думки й висоти  вже національно зрілого духу?! А скільки «сльоз і крові…»? Косаралів і Соловків, «сторозтерзаних Києвів», скорботних жнив, розстріляних відроджень, просвітлених Майданів і гіркопохмільних помайдань, зрештою, новітніх доріг болю – Інститутської, Савур-могили, Іловайська, Дебальцевого?.. Скільком доведеться  «запить  з московської чаші московську отруту»…

Коли читаєш і вкотре перечитуєш «Кобзар» – ту велику Книгу українського буття в його найтонших, найделікатніших, інтимних, сокровенних і глобальних, екзистенційних вимірах («усміх, ласка, мати, садок вишневий кого хати», «лютий крик прозрілого раба» (Є. Маланюк), «все йде, все минає», «…нащо нас мати привела, чи для добра, чи то для зла»), розумієш – без найменшої тіні національної зарозумілости й риторичного пафосу, що це голос Пророка, що «од Бога і голос той, і ті слова…».

  Для Шевченка були ніби дві України, які крізнили в його творчости: Україна як неминуща основа, «зцілющою водою вмита» (та, до якої поет «літав з хмари на розмову», за яку готовий був «душу погубити» і яку благав «любити во врем’я люте»), і Україна як історичний момент (Україна байдужих «онуків, що панам жито сіють», «правнуків поганих»; недолюдків, що «помагали москалеві господарювати та з матері полатану сорочку знімати»). Україна «лицарів-орлів» і Україна «рабів, підніжків». Цю другу, історично спотворену й історично минущу, Україну він відкидав заради першої – України матірної, України неминущої. Синів – заради матері. Прикметно, що навіть у хвилини найбільшого відчаю   та найчорнішої ночі бездержавности не переставав виглядати «Вашингтона з новим і праведним законом». Поет любив Україну апостольською любов’ю. Та його велика любов була прозірлива, вимоглива й витворила в духовному житті українства могутній, болючий та водночас нещадний дух «національного сорому», що завжди є потребою і передумовою великого національного Чину й національного Ренесансу. У цьому, аксіоматично, місія біблійного пророка. Але Кобзар, за визначенням І.Дзюби, був безмежно багатший і людяніший за пророків, бо   палання духу й нещадна вимогливість до свого народу й роду людського, «затятість на високому, духовному» й непроминальному доповнювалася й просвітлювалася глибинним розумінням людини, звучанням усіх струн людської душі, повнотою людського й водночас позачасового, позавимірного («обніміться ж, брати мої»,  «воскресну нині ! ради їх, людей закованих моїх», «діла добрих оновляться, діла злих загинуть»).

Поетове слово – Божеє кадило – стало на сторожі нації тоді, коли інших форм не те що збереження – ідентифікації вже не залишилося. Гнане й висміювань  Слово стало національною думою-плоттю і замешкало між притлумленим людом. Із Шевченковим Словом Україна постала як сутність.     Ним – Словом  (особливо сьогодні, коли новітні нероно-путінські лакеї зухвало й цинічно заповзялися шматувати  його  з мовчазного дозволу  можновладців ) треба зайнятись і запалати – і воно зрезонує на глибинах підсвідомого, на рівні генетичної пам’яті. Навіть без спеціальних досліджень зрозуміло, що індекс цитування Шевченка в розмовній мові українців найвищий, мільйони «привласнили» Слово Тараса. Це той випадок, коли плагіат із поетової криниці – явище   бажане, ментально позитивне й прогресивне.

Академік М. Жулинський пише про те, що Шевченко   як національний символ посідає чільне місце в суспільній свідомості не лише українців, а й багатьох народів світу і є насправді культовим явищем, яке виформовує національну ідентичність. Тут  він навіть дещо вивищується у своїй функції націєтворця, виховника національних почуттів над такими знаковими постатями в гуманітарно-культурній історії людства, як Дж. Байрон і П. Шеллі, О. Пушкін і М. Лермонтов, А. Міцкевич та Ю. Словацький.

Світ у новому тисячолітті емоційно й чутливо сприймає Шевченка, його творчість живе не тільки в етнонаціональному духовному просторі українського народу, а й органічно доповнює й зміцнює крихку гуманітарну ауру постмодерного й посттехнологічного людства, опонуючи нігілізму, цинізму і «глибокій та дуже глибокій» стурбованості сучасних псевдогуманістів. Дух Шевченка нині в сотні разів живіший, аніж досі, бо готовий вкотре одностайне встати за Євангеліє правди, і витає скрізь, де трапляється несправедливість, «де неправда і неволя», «де черговий слуга за наказом чергового господаря готується зневажити невинного» (А. Курков).

Шевченкова актуальність незаперечна і  потверджена драматичною практикою українського буття. Крилаті слова Поета часто б’ють рекорди в соціальних мережах; вони густо засіювали українські Майдани й площі. Кобзареве слово, що плоть від плоті народу, не лише закумулювало віковий (можливо, тисячолітній) досвід, а й містить ту особливу енергетику, що здатна пронизувати всі часові виміри буття – і не лише українського. Воно щоразу резонує і з тими соціальними викликами, і з тими морально-етичними та естетичними потребами, і з тою новою злобою дня, яку переживає кожне нове покоління. Хіба не приміряємо на себе, особливо зараз, цілком різні, часом – діаметрально протилежні – рядки? «Доборолась Україна до самого краю…», «За що тебе сплюндровано? За що, мамо гинеш?», «Одцурається брат брата і дитини мати»,  «І люди темнії, незрячі дива Господнії побачать», «Се Бог судить, визволяє довготерпеливих», «І повіяв огонь новий з Холодного Яру», «За святую правду-волю розбойник не стане». Свідомо цитуємо не хрестоматійно-очікувані рядки, а ті, які демонструють увесь спектр болючого особистого (аж до підсвідомого), й нагального – революційного, протестного, виступають новітніми «червоними лініями».

Сьогодні для України (зрештою, для українства загалом) настав той ключовий момент, коли кожен, хто ототожнює себе із   загроженою лютим Нероном землею, мусить сказати про себе, явити свою волю і національну гідність, свою незбориму суть і світлу у своїй жертовності велич (уже не «триста, як скло», а   тисячі товариства лягло, не одне українське село і місто на Сході горить і «кров’ю підпливає»), довести, що вміє любити Вітчизну і «во врем’я люте…».

То врем’я, що почало свій відлік з Майдану Гідності, явило, напевно, сущим і прийдешнім цивілізаціям, яким потужним стрижнем духовної консолідації може стати національний Пророк. Події 2013 року, що зароджувалися як демократичний і загальнонародний рух спротиву, були позбавлені чітких поводирів і не потребували персоніфікації (нарешті почули сакраментальне Лінине: «Не треба вже поводирів, нація не сліпа!»). І тоді лідером, цілком природно, став Кобзар. На головній сцені Майдану між святими образами – Він, Шевченко. Мій і твій Шевченко, рідний і зрозумілий від першого до останнього слова «Кобзаря», до найменшої «титли й коми». Такий, як у «Маминій світлиці» Ігоря Білозора, по-звірячому закатованого московськими садистами. Закатованого  за «добрі Шевченкові очі і рушники на стіні» – за неймовірно проникливу пісню-молитву, що в задушливі вісімдесяті, після зміїного зашморгу на шиї  безсмертної Івасюкової «Червоної рути», пророче запевнила: « Мамо, в рідні стіни світлиці скоро знов повернемось ми».

Шевченко став справжнім героєм Майдану, Кобзареві поезії – найчастіше цитовані, окремі рядки – потужні месиджі спротиву, актуалізовані гасла, що повертаються на фронт порятунку нації. Поет реально озирається на нас, сучасників, несучи на плечі шину до барикад на Грушевського,  бо і через століття не однаково йому.

 На зміну затаврованим Шевченком «первому і вторій» прийшли нові північні «псарі з псарятами», що вже не фігурально – реально нашу з вами «кров, як воду точать». Для них український  Поет був і залишається чи не найбільшої загрозою… Не маючи змоги заглушити «святе огненне слово», ці фарисеї у роки сатанинського шабашу інтернаціоналістів, коли «Сибір неісходима» вигачувалася мільйонами окрадених українців, найчастіше згадували «сім’ю вольну, нову», а зараз нащадки фарисеїв, в епоху потворного рашизму, цинічно оприявнюють поетову візію безверхої хати моторошно-апокаліптичними згарищами Донбасу, а «лани широкополі» засівають не абстрактним лихом –  тілами наших з вами братів, синів, батьків, побратимів… Але вже вкотре «на ґвалт України орли прилетіли» й одностайне стають на «ворога лукавого», бо «нема на світі України, немає другого Дніпра». Розбивають щире серце за свою країну, залишаючи   дорогоцінні артефакти – обпалені сторінки «Кобзаря».

У горнилі кривавого протистояння народжується Україна Тарасового «Заповіту», звитяжна Україна нових лицарів-героїв, болісно й гріховно повільно відтісняючи на маргінеси перевертнів, блюдолизів, фарисеїв, усіляку шашіль, що точить могутнього дуба. З вогню Шевченкового слова народжуються нові ідеали гідного буття у своїй хаті, нові духовні сенси, зримо вимальовуються контури відроджених національних храмів, де в «найдорожчій  рамі – небо і  Кобзар».

Доцент Марія Стецик

Вам буде цікаво