Я хочу поговорити про Україну. Не про геополітичні наслідки нинішнього вторгнення. Не про нормальність Володимира Путіна. Не про те, як це впливає на наші ціни на газ. Ні, не про жодне. Я хочу поговорити про людей, яких я знаю особисто. Про українців, яких я зустріла і полюбила.
Україна – моя прийомна батьківщина. Не тому, що маю спільне ДНК. Йдеться про серце, а не кров.
У 2008 році мій чоловік Білл отримав стипендію Фулбрайта викладати в Україні в Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені І.Франка. Більшу частину року ми прожили в Дрогобичі, місті в західній частині України, розміром з Девенпорт. Наш час був водночас радісним і вимогливим, і, головне, надав нам урок мужності і винахідливості українців. Зараз, коли ви думаєте про Україну, я хочу, щоб ви уявили наших друзів: Оленку, Романа, Ірину, Сашу, Тетяну, Мар’яну, Юлію та багатьох інших.
Я часто в них запитувала: «Що ви найбільше хочете, щоб американці знали про вашу країну?” Відповіді відрізнялися, але значення було майже однаковим.
«Ми горді українці».
«У нас є що запропонувати світу».
«Ми хочемо кращого життя для наших дітей».
Вони хотіли відрізнити себе від росіян та інших слов’янських народів. І я відчула їхній рішучий намір зробити це.
Оскільки Україна глибоко втягнута у війну, я часто-густо згадую про наш досвід. Нами опікувались і допомагали орієнтуватися в культурі та мові. Ми чудово провели час! Ми обмінювалися історіями про наші сім’ї, наше життя, наші надії та мрії. Це ті люди, про кого я зараз думаю.
Пам’ятаю, як ми побували у селі студентки Ірини, з якою я випадково познайомилась на ринку. Нам подали недільний обід у домі її батьків, в присутності інших родичів. Ми їли смажену курку, салати з буряком, картоплю, огірки та помідори. Вареники та сало. Їжа була дуже смачною, а розмова жвавою. Ця їжа готувалась на кухні без водопроводу та в селі без продуктового магазину. Метою сім’ї Ірини було наполегливо працювати, щоб оплатити її навчання в університеті.
Пам’ятаю, як ми їхали з нашими друзями Тетяною та Геною у їхньому старому 25-річному Volkswagen Golf, в якому вони виїжджали в особливих випадках, до села предків наших єврейських друзів із США. Ми знайшли їх на кладовищі, яке не було знищене на війні.
Пам’ятаю зустріч із тими, хто вижив в Треблінці, які повернулися до Дрогобича після війни. До війни Дрогобич був більше ніж на 50 відсотків єврейським.
Якось одного разу, ми пішли на каву з двома моїми найкращими подругами, Оленкою та Тетяною. Ми розмовляли так, ніби були завжди знайомі, могли поділитися нашими найглибшими думками. Вони відрізнялися одна від одної, але спільним було те, що обидві викладали англійську мову в Дрогобицькому університеті, і вони були розумними і талановитими. Я клянусь, що вони могли зробити все. Я часто говорила їм, що якщо б вони жили в США, вони були б займали високі посади – генерального директора компанії або ректора університету.
Добре пам’ятаю, що наші друзі були напрочуд комунікабельними людьми. Одного разу вночі наше опалення припинило працювати. Ми покликали на допомогу нашого фулбрайтівського «координатора» Сашу. Він знав когось, хто знав когось, хто тоді прийшов на допомогу. В Дрогобичі цієї деталі не було. Їхали до Львова (близько 90 хвилин їзди на машині), щоб забрати необхідну деталь. Все було готово протягом доби. Це були не професійні ремонтники, а друзі Саші. Це коштувало нам 100 гривень (20 доларів США), включаючи дорогу до Львова.
Пам’ятаю, перед тим, як ми виїхали з України, один із наших друзів Сашко запропонував нам проведення часу по-українськи, запросивши нас на грибне полювання у Карпатські гори. Ми поїхали на поїзді до маленького містечка, а потім пішли в гори збирати гриби. Ми блукали годинами, збираючи різні красиві та їстівні гриби, уникаючи при цьому отруйні. Саша вносив корективи в процес тому, що він знав різницю.
Коли ми з Біллом повернулися до США, це було як раз в центрі фінансової кризи. Пізніше ми сміялися над тим, що це на нас не вплинуло, тому що українські друзі навчили нас жити з меншими витратами, бути винахідливими і щоб життя продовжувалось далі.
Мої американські друзі питають мене, що можна зробити. Якщо у вас є що сказати людям в Україні, я подбаю, щоб мої друзі це отримали (ukraine20082022@gmail.com). Пожертвуйте Червоному Хресту, Новій Україні, та іншим доброчинним організаціям.
Мабуть, найголовніше, ми повинні говорити при кожній нагоді про зло авторитаризму, де б він не був, особливо в нашій власній країні.
Українці сміливі. І ми також повинні бути такими.
Сільвія Роба є мешканцем Девенпорту. Захоплюється культурою, мовами та любить подорожувати.