До 150-ти річчя від дня народження Василя Стефаника

Серед травневого буйноквіття у сонячній купелі світанку на Покутті 150 років тому прийшов на світ Божий маленький хлопчик, якому судилося стати мужицьким Бетховеном, володарем дум селянських, карбівничим чистого металу Слова. Василь Стефаник! Це його Україна виглядала з часів Шевченка, це йому судилося стати “митцем з Божої ласки” (Іван Франко). Його рідний Русів став тією мистецьки закарбованою міткою на мапі людства, куди були ( і не перестають бути й донині) звернені погляди модних і вишуканих критиків європейських шкіл, бо коротке, сильне й страшне своїм лаконізмом та правдою-одкровенням слово з глибини чулого серця розірвало всі тодішні естетичні шаблони канони модернізму, явивши світові страшну й велику правду про ту Людину, той вінець творіння Господнього, яку часто вже за людину не сприймали. Стефаникове Слово буквально – не фігурально – запеклося живою кров’ю на чорній ріллі української долі, його новели – як найкращі народні пісні – поповнили світову скарбницю новелістики. Ім’я Стефаника як великого митця вписане на сторінках Британської енциклопедії (а таку честь мають одиниці, вибрані). Життєвий простір великого письменника часто обмежувався рідним селом, але це не завадило йому перебувати в гущі суспільних та культурних процесів, спілкуватися з визначними українськими та європейськими діячами – з Іваном Франком, Ольгою Кобилянською, Михайлом Коцюбинським, Андреєм Шептицький, братами Морачевськими, Станіславом Пшибишевським.

Василь Стефаник буквально – не фігурально – ніс камінний хрест на українську Голгофу (і тут без жодного пафосу), акумулював у своєму новелістичному слові епохальні історичні віхи та грізні виклики зламу століть – розпач перших емігрантів, драму світової війни, фатальні її шанці, де кривавилася братовбивча доля українців, змушених воювати в арміях хижих імперій. Стефаник став співцем Стрілецької слави й величного Стрілецького Чину, хоча цей потужний пласт його творчости замовчувався й спотворювався.

Сьогодні Україна віддає шану Стефаникові, у різних містах відбуваються знакові імпрези – конференції, симпозіуми, читання, виставки, презентації. Попри загрозливі суспільно-культурні тенденції, притомні українці знають ціну ( безцінність!) Великих Наших і несуть їм у дарунок не ритуальні – живі квіти Любови, Вдячності, Пам’яти.

А в Русові – такий п’янкий світанок,

І пахне так розморена земля,

Й кують зозулі без років і рамок,

Мов Літургія – пісня солов’я,

Бо в Русові такий палкий світанок –

Для Василя Стефаника, для Василя…

Вам буде цікаво