До 130-річчя від дня народження Миколи Хвильового

    За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу

на широку європейську арену.− «Листи»

 

Микола Хвильовий – знакова постать в літературному процесі 20-х років ХХ століття. Проте історичні та суспільні перипетії, що привели до особистої трагедії митця, зумовили складність вивчення його творчості. Більше ніж п’ятдесят років в Україні ім’я письменника замовчувалося, а в 30 − 80-ті роки дослідження творчості Хвильового було можливим лише на еміграції. Та справжнє повернення Хвильового до української спільноти відбулося з демократизацією суспільства та із здобуттям української державності, коли М. Хвильовий разом з плеядою митців «Розстріляного відродження» опинився в центрі уваги нової генерації дослідників

Письменник жив і творив у роки революції і громадянської війни, коли український народ переживав своє національне і культурне відродження, під час якого виростали нові кадри національної української інтелігенції.

Будучи мислителем-інтелігентом своєї доби, він намагався поєднати комуністичний світогляд з ідеєю національного визволення українського народу. М. Хвильовий одним з перших в українській літературі висунув ідеал європейської людини, громадянина, творця культурних, суспільних, політичних вартостей, закликав українців орієнтуватись на культурні процеси Європи

М. Хвильового можна вважати символом своєї доби. Дослідники називають його одночасно політиком, філософом, митцем-романтиком. У своїх пошуках він розривався між комунізмом і націоналізмом, що стало його особистою драмою, хоча віддзеркалювало настрої багатьох представників тогочасної інтелігенції. Ця неординарність письменника також єпричиною того, що він викликає стільки інтересу до себе і сьогодні. Українські та багато зарубіжних дослідників оцінюють М. Хвильового як одну з наймогутніших постатей ХХ століття. Видатний український науковець і політик С. Єфремов ще у 20-х роках оцінив його як «цікаву постать, ще не вироблену, не докінчену, але сильну». Особливої уваги в аналізі діяльності М. Хвильового заслуговує його внутрішній конфлікт між революційним романтизмом і жорстокою реальністю більшовицької диктатури. Пізніше це привело його до зневіри в ідеалах комунізму. Відомо, що багато митців того часу були політично заангажовані, тому на цьому фоні Хвильовий виглядав як одинока скеля, містик-утопіст, що бажав вірити в епоху відродження свого народу.

Важко переоцінити роль Хвильового в створенні й діяльності об’єднань українських письменників того часу – це і Всеукраїнська Федерація Пролетарських Письменників і Митців, і «Гарт», згодом студія «Урбіно» та врешті ВАПЛІТЕ.

Центральною для Хвильового була проблема історичного буття України, української культури. І він бачив порятунок лише в тому, щоб заперечити москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів. Окрім цього Хвильовий відкрито проповідував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.

У 1925 році він висунув гасло «Геть від Москви!», вважаючи, що для творення своєї власної культури Україна має відмовитись від копіювання російської культури за «московським шаблоном».

За рік Хвильовий набирає обертів і пише публіцистичний памфлет «Україна чи Малоросія?» (але друком він вийде лише в 1990). Епіграфом були обрані рядки Фрідріха Шіллера: «Рабство річ ганебна, але рабська психологія у свободі гідна зневаги».

Перші збірки оповідань М. Хвильового «Сині етюди» та «Осінь» засвідчили його потужний мистецький талант, справили вибухове враження. Вони були зустрінуті найавторитетнішими тогочасними критиками як явище значне й цілком новаторське, дали підстави говорити про майстра, який витворив у нашій літературі власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели.

Мрія і дійсність у його творах постають не в контрастних зіставленнях чи ідейному протиборстві, а в химерній сув’язі, що надає оповіданням і новелам Хвильового неповторної стильової новизни й свіжості. У збірках «Сині етюди» чи «Осінь» ми не знайдемо поетичного оспівування героїки революції, тут немає пафосного уславлення «борців за нові революційні ідеали», що можна було спостерігати в багатьох тогочасних ідеологічних «трубадурів». В оповіданнях «Мати», «Солонський яр», «Наречений», «Редактор Карк», «Синій листопад», «Кіт у чоботях», «Я (Романтика)» – складна революційна дійсність, якій найбільше пасують ключові слова: кров, смерть, насильство, трагедія, сум, безповоротна втрата чогось по-справжньому вартісного. Там герої М. Хвильового постають не як переможці, які вже завоювали світ, не як будівничі майбутнього якщо не для себе, то для своїх дітей, а скоріше як жертви цієї революційної дійсності.

Микола Хвильовий болісно спостерігав за тим, як зупиняється українізація. Приголомшив його й Голодомор 1933-го, свідком якого він став, проїхавшись Полтавщиною разом з Аркадієм Любченком. З цієї подорожі він повернувся фізично й морально розбитим.

В атмосфері шаленого цькування, можливо, передчуваючи наближення тотального терору, після арешту свого приятеля письменника Михайла Ялового на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції 13 травня 1933 року в Харкові, у будинку письменників «Слово», Хвильовий покінчив життя самогубством.

Його смерть стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920 – 1930-х років.

Твори та ім’я Миколи Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного радянського режиму в Україні.