До 185 річниці від дня народження І. Нечуя-Левицького

«Мова народу є тілом нації, національний психологічний характер то її душа».

 

Ім’я І. Нечуя-Левицького добре відоме широкому читацькому колу як в Україні, так і далеко за її межами. Його творчість активно вивчалася науковцями й аналізувалася критиками протягом другої половини ХІХ та всього ХХ століття.

Шлях історіографії І.Нечуя-Левицького до читача невимовно складний. Майже століття історико-літературна спадщина письменника характеризувалась як націоналістична, історикосвітоглядна позиція асоціювалася з поняттям «національний злочинець» і була недоступна для ознайомлення і вивчення. Його історико-популярні й художні версії минулого України впродовж всього ХХ ст. зазнавали нищівної критики, голос письменника на захист самостійної і незалежної батьківщини приглушувався, перекривався брехливими голосами ідеологів.

Часи незалежного розвитку української держави, відродження ментальності українського народу надали науковцям можливість, нехтуючи штучними заборонами, нарешті розпочати повноцінне дослідження несправедливо забутої історичної романістики відомого українського письменника. Місце І. Нечуя-Левицького в українській літературі давно й незаперечно визначене як одне з найпочесніших. Високо оцінюючи творчий доробок «письменника-демократа», мало хто з критиків і літературознавців згадує, що І. Нечуй-Левицький був чи не найбільш людяним письменником у цілій українській літературі. Він чи не найглибше зумів проникнути в душу українського народу. За висловом І. Франка: «Нечуй належить до тих щасливих талантів, що швидко здобувають собі видне місце в літературі і довго на нім остаються».

Діяльність Івана Нечуя-Левицького припадає на період визрівання національної ідеї (60-ті роки ХІХ ст.). Письменник заявив про свої погляди і позиції щодо українства такими працями, як «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», «Сьогочасне літературне прямування», «Українство на літературних позвах з Московщиною», «Школа повинна бути національна», «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка». Хоча всі вони були написані в різні роки, все ж засвідчують неухильне, послідовне прагнення письменника до розбудови й пробудження національної свідомості українства. Підтверджується це і в художній, і в мемуарній спадщині митця.

Разом з новими темами і сюжетами НечуйЛевицький створив і нову манеру письма .

Талановитий митець змалював цілу галерею народних характерів – представників різних соціальних верств. Вони живуть власним життям, де виявляються їхні сутністі родові і станові риси і виразно постають індивідуальні людські якості і долі – незмірна множинність людського буття. Нечуєві-Левицькому мало було представити своїх героїв жертвами соціальної несправедливості – йому важливо було осмислити етичні основи народного життя, показати причини здеморалізування та занепаду особистості як об’єктивного породження історичного ходу подій.  («Кайдашева сім’я», «Микола Джеря» та ін.).  Літературний доробок письменника в історичному жанрі складається з казки «Запорожці» (1873), драм «Маруся Богуславка» (1875), «В диму та полум’ї», історичного роману «Єремія Вишневецький» (1897), історичної  повісті «Гетьман Іван Виговський» (1899). Твори Нечуя-Левицького на історичну тему є яскравим літературним феноменом і являють собою вартісний здобуток вітчизняного красного письменства.

Однією з найбільших заслуг велета духу Івана Семеновича Нечуя-Левицького вважають те, що він у співавторстві вперше переклав українською мовою найголовнішу книгу християнського світу – «Біблію» («Святе письмо Старого і Нового Завіту»).