Свобода – це можливість сказати, що два плюс два буде чотири. Якщо це можливо, то з цього випливає все інше.
Дж. Орвелл «1984»
Термін «антиутопія» вперше вжив британський філософ Джон Стюарт Мілль у парламентській промові 1868, проте в літературі елементи антиутопії проявилися значно раніше. Історія антиутопії, ще не виділеної в окремий жанр, йде корінням в античність. Наступні праці мають явні антиутопічні риси: деякі праці Арістотеля та Марка Аврелія; Дж.Свіфт «Мандри Гулівера»; Жюль Верн «П’ятсот мільйонів Бегуми»; Герберт Уеллс 230 «Коли сплячий прокинеться», «Перші люди на місяці», «Машина часу»; Уолтер Бесант «Внутрішній дім»; Джек Лондон «Залізна п’ята».
Антиутопія є логічним розвитком утопії.
Антиутопія – зображення небезпечних або згубних для людства наслідків, пов’язаних з побудовою суспільства, що відповідає тому чи іншому соціальному ідеалу. В антиутопії автор показує, якою не повинна бути система правління або життя суспільства. Аналізований літературний жанр розкриває справжні суперечності життя, а також викриває хибність утопічних міфів. Для створення антисвіту або антидержави автори використовують прийоми гротеску, пародії та фантастики. Характеризуючи літературний контекст аналізу романів-антиутопій, слід відзначити, що з цієї точки зору основною є відповідність явищ в житті читача та автора фактам, які зображені в романі. З цього випливає інша назва романуантиутопії − «роман-попередження». Можна припустити, що «злободенність» і пов’язана з нею «алегоричність» творів – структурна характеристика жанру. Ця особливість відноситься до смислового кордону між художньою і реальною дійсністю; між світом героя та світом автора та читача. Специфічна для романуантиутопії особливість цієї межі, можна прийти до висновку, полягає в явному зближенні двох зазначених реальностей. Ю. Кагарлицький стверджує: «Ні «Новий прекрасний світ» Хакслі, ні «Утопія 14» або «Колиска для кішки» Воннегута, ні «451 за Фаренгейтом» Рея Бредбері не написані тільки про те, що може трапитися. Це книги про те, що є». Дж. Орвел здобув успіх завдяки жанру антиутопії, що характеризується актуальністю подій та характерів і в сьогоденні. «1984» містить у собі безліч натяків на недосконалість антиутопічного суспільства, в тому числі через гнітючий вплив ідеологічного тиску на людські маси. Його ефект можна визначити як дію неспинної пандемії, що поглинає все навколо, завдаючи невідворотного удару звичній життєдіяльності. Це вже не просто приклад пересічної епідемії, це радше – свідчення злочину проти людства.
Антиутопічний жанр зображує усі можливі сфери суспільства, починаючи від державного устрою. Найчастіше це комунізм, тоталітаризм чи навіть фашизм, влада якого контролює усі сфери життєдіяльності людини: політику, економіку та соціальне забезпечення. Також слід зазначити, що топосом такої системи найчастіше виступає урбаністичне місто, а природи, як носія вічних цінностей людини немає, вона відіграє другорядну роль.
Однією із перших українських антиутопій став твір Володимира Винниченка «Сонячна машина». У 1928 році вийшли друком перші тиражі, а вже незабаром після публікації роман отримав неабияку прихильність читачів і літературних критиків (таких, як Микола Зеров, Олександр Білецький та інші), чим і заслужив три перевидання. Популярність «Сонячної машини» свідчить про те, що українці потребували такого жанру, що був би відображенням похмурої дійсності: голод, становлення СРСР, початок «розстріляного відродження». Також неабиякий вплив на формування антиутопії мало тривале пригнічення України Російською імперією (Валуєвський, Емський циркуляри тощо). Сьогодення також багате на українські антиутопічні твори: Юрій Щербак: «Час смертохристів: Міражі 2077 року», «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року», «Час тирана. Прозріння 2084 року», Артем Чапай «Червона зона», Марія Косян «Коли у місті N дощить», Олег Шинкаренко «Кагарлик», Ярослав Мельник: «Маша, або Постфашизм», «Далекий простір», Тарас Антипович «Хронос» та інші.