Нещодавно в університетській бібліотеці відбулося продовження лекції чи радше лінгвістичної мандрівки у тисячоліття нашої історії з професором Костянтином ТИЩЕНКОМ.
Серед організаторів наукової зустрічі уже традиційно: бібліотека, кафедра історії України та правознавства, кафедра української літератури та теорії літератури (Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка), Центр східноєвропейських наукових студій (м. Львів).
Лектор продовжив розгляд етнічних груп, які складають наш народ. Присутні не раз переконалися, що відповідниками до даних генетики є звичайні факти мови та культури, відомі й різною мірою вивчені. Однак, опиняючись у рамках єдиного антрополого-історичного і етномовно-культурного цілого, вони розкривають ще й свою приховану цінність – системну, адже підтверджують або спростовують певні гіпотези. Далі наводимо тезовий “конспект” побаченого і почутого. Окремі гірше відтворені у відеозаписі деталі поновлені доповідачем.
На генетичній діаграмі українців (мал. подаємо нижче) секторами різного кольору показано людей від предків з Балкан (Y-гаплоґрупа І2), Cтепу (R1a), Кавказу (G), Дворіччя (J), Скандинавії (І), Лівонії (N), Сибіру (Q) і навіть Сахари (E1b1b). І от тепер виявляється, що ми щодня вживаємо тисячолітню лексику, топоніми, прізвища, які відповідають саме цим етнічним групам.
Спочатку було деталізовано тему балканської Y–гаплогрупи І2. За даними вчених, які працюють з геномом людини, до неї належить третина населення України. Цей же Y-гаплотип ми знаходимо у словенців, хорватів, боснійців та в Індії. Але, як виявляється, в Україні є і мовна складова того ж (зумовленого генами!) балканського вектору. Це наші правічні назви гір Бескиди (іллір. б‘єшка ‘полонииа’; або ір. бешк ‘ліс’), Товтри (‘зубці’, пор. чес. Татри), Медобори (іллір. *меду–баріс ‘міждолинні’), Карпати (пор. алб. карпе ‘скеля’), гірського проходу Дукля (іллір. ‘прохід’), річок Стрипа, Бутивля. У низці звичних українських лексем, як-от ціп, цап, кметь, цівка, поратися, гагілки давно визнано балканське походження (В.Нерознак). Балканський вектор видно й у прізвищах Кметь, Кебетя – водночас вони такі ж звичайні, як і прізвища з ближчого до нас минулого: Ляшко, Литвин, Татарчук, Половченко. Так формується історична перспектива. Уявлення про ті самі епохи – балканську, іранську (скіфську), тюркську – дає і атлас гідронімів України (у книзі О. Трубачова 1968 р.). Там, зокрема, показано, що гідроніми з Балкан (фракійські) є мовним відповідником трипільської культури ІV тис. до н. е., яка прийшла з Дунаю (культури старчево-кереш, стрічкової кераміки). А значить, очевидно, того часу сягають і мовні контакти з балканцями.
Хоча Y-гаплоґрупа І2 переважає на Правобережжі, але й поза ним її відсоток в Україні високий. Цей підтверджений різними науками балканський складник згодом не дав степовому складнику стати переважним в Україні – на відміну від сусідів, де тепер навколо України до 50% населення – це нащадки носіїв степової Y-гаплогрупи R1a. На цьому тлі Україна виглядає як острів чи своєрідний балканський мис, який вистояв серед хвиль степовиків.
Інший епізод фракійських впливів ІІІ-ІІ тис. до н.е. пояснює наявність у Латвії прізвищ Skudrа. Ще мовознавець І. Дуріданов (Болгарія) помітив у 1969 р. окремі фрако-балтійські паралелі в лексиці й топонімії, відсутні у слов’ян. Те, що ці зв’язки дали також і прізвища Skudrа, професор К.Тищенко показав лише тепер, звернувши увагу на давньоперське слово скудра ‘фракієць’ зі славетного Бегістунського напису в Ірані. Як бачимо, для розуміння минулого стають у пригоді факти з земель, далеких від Прибалтики й Балкан – але історично пов’язаних з ними. Причому, мовні факти, записані не лише на папері.
Це привід перейти до огляду Y–гаплоґрупи R1a, степових предків другої третини українців. Найдавніші носії R1a – скіфи. Про це свідчать мовні факти. Гідроніми Дон, Дністер, Дунай, Донець мають морфему д–н (пор. осетинське дон ‘вода’): з 401 річки в Осетії лише одна має в кінці не -дон, а –руд ‘річка’, як у перській. Тій же порі відповідають назви с. Стахорщина на Чернігівщині (Стахр – одна з історичних столиць Персії), нп Диканька (дехкан) і Гельмязів на Лівобережжі (Гільменд – священна річка у Авесті), Артек у Криму (арт ‘божество’, тепер переосмислене від татарського “спина”). Сюди ж і прізвища Копирсако (копир – зороастрієць, перс. сак – скіф), Сакундяк (гр. сакундаке ‘одяг скіфа’), Сколота, Сколотенко, Сколодчук – за Геродотом, сколоти це самоназва скіфів (пор. і у Польщі Skłodowska, р. Nysa Kłodzka). В. Абаєв показав також іранське походження теоніма з Полтавщини Вій (бог смерті, вітру, помсти). Відомі й лексичні скіфські запозичення шаровари, почвара.
Найвидатнішим іранізмом усіх слов’янських мов є слово бог (з ір. бгаґа ‘благий’ (той, що не приймає кривавої жертви). Це потужний доказ впливу на наших предків духовної реформи Зороастра. У Європі далі вживали старі назви доби язичництва theos, deus, Gott. Похідні від слова бог – іменники збіжжя, небіж (він не має блага, адже він не син). Дістає пояснення і слово небіжчик: він теж не має блага життя. Лише в Україні збережене відоме з Авести рідкісне значення слова хата ‘місце тимчасового збереження мертвих тіл’. Наше звичне слово на Вінниччині справді вживають і у значенні ‘могила’ (“пішов на хатки”).
Пів століття тому В. Мартинов показав, що виток праслов’янської мови не один. Їх три, вони мають різний вік і походять з трьох уже сформованих на той час гілок індоєвропейських мов (ХV, ХІІ і VІ ст. до н.е.) – балтійської, давньоєвропейської (італьської) та іранської. Звідси три “інгредієнти”, тобто одвічні складові праслов’янського словника. Так, сокира, мука, вуж, для прийшли з балтійського світу, тесло, борошно – з італьського (вогонь має аналоги в обох); натомість топір, ватра, ящірка, заради – це іранський спадок.
Прадавнє зчеплення, перехід субстратних (зокрема, іранських) складників до місцевих праукраїнських говірок слов’янських племен виявив у гідронімії України О. Стрижак. Це пари гідронімів, де одна назва – іранська, а інша – українська. Так, річка Артополот на Полтавщині (з іранс. ‘богова річка’) має паралельну назву Богівка. Далі помічено, що річку Пансова (притока р. Самари біля м. Дніпро, з давньоперс. панса ‘пісок’) звуть ще й Піскувата. А річку Дортоба на Донеччині (“горщикова річка”) – ще й Гончариха.
Давнім персам скіфи були відомі під загальною назвою сака, однак кожна група племен мала свою назву. Одні скіфи (за Аралом) були сака хаумаварґа (“хомовари” від назви наркотичного напою хаоми), інші сака тіґрахуада – “гострошапки” (їхній ареал був за Каспієм), треті сака парадрія – “заморські”: це скіфи за Чорним морем, “свої іранці” (О. Пріцак). Усі три групи не раз згадані в написах Дарія як сатрапії Персії. Відтак стають зрозумілими прізвища Передерій, Шатрава, назви сіл на Полтавщині Передеріївка, на Донеччині Передерієве, на Сумщині Шатравине (сатрапія), під Києвом Сахравщина. Самими фактами свого збереження ці назви свідчать, де була “Скіфія парадрія”.
Судячи з генетичної мапи, групу R1a не можна пов’язати тільки з росією чи Європою, бо вона переважає і в Монголії, і в Таджикистані, і в Афганістані. На цій величезній території відомі археологічні культури спочатку іранців – скіфів, сарматів, аланів (Н. Членова, В. Абаєв), а згодом – тюрків. Господарські потреби справді завжди спонукали скотарів шукати вільних просторів. То ж і до степової Y-гаплогрупи R1a належали не лише скіфи, а й пізніші печеніги, хозари, половці – такі генетичні предки другої третини українців.
Інші іранізми – дбати, тривати, ошатний, раріг, кат, катувати – хоч і прийшли через скіфів чи сарматів, але з зороастризму, державної релігії Персії часів Ахаменідів. Те, що вони рознесені іранськими степовиками, доводить збереження усіх цих слів саме у центральнослов’янських мовах – українській, словацькій, чеській, верхньо-лужицькій, а також у білоруській, окремих говірках польської і словенської мов. Це смуга мов уздовж шляхів кінноти степовиків на захід, де сармати й алани відомі з історії на службі у когортах Риму (А. Алемань). У мовах інших слов’ян на півночі й півдні цих слів немає. Нема в них і слова збіжжя – хоча слово бог присутнє, а похідні – ні. Цікаво й те, що фонема h (га) теж є частиною скіфо-сарматської спадщини (В. Абаєв), яка наявна не лише в Україні, а знову – у Словаччині, Чехії (Praha), Верхній Лужичині, низці говірок білоруської, польської та словенської мов. Так не раз переконуємося у важливості історичного контексту і бачимо, як же “у мовному суді слова виступають безстрашними свідками” (мовознавець Р. Тіварі, Індія).
Генетичний параметр досліджених фактів не залежить від мовного. Лектор показав це на прикладах осетин та угорців. У складі осетин частка Y-гаплогрупи R1a виносить лише 2%. Але саме їй відповідає іранська за матеріалом мова осетин. Решта 98% осетин генетично близькі до місцевих народів Кавказу (кабардинців, чеченців, дагестанців). Угорці також генетично не відрізняються від сусідів, але за мовою – цілком відмінні. Їхні найближчі мовні родичі – за Уралом (ханти й мансі). І в осетин, і в угорців мова поширилася на групи попереднього населення за механізмом “панування еліт”.
Слід підкреслити, що дані генетиків добуті незалежно від мовних даних з лекції професора Костянтина Тищенка. Саме тому такою важливою є виявлена вченим відповідність обох масивів фактів. Фахівці високо оцінили це зроблене 2011 р. відкриття. “Його наукова заслуга серед багатьох інших полягає ще і в тому, що своїми дослідженнями він увів топонімію в етногенетичний контекст, а також використав найновіші досягнення молекулярної генетики, завдяки чому підніс етногенетичні дослідження на сучасний, якісно новий рівень”, – це оцінка виявленого зв’язку, дана академіком Г.П. Півтораком у передмові до книги К.М.Тищенка “Долітописна мовна історія українців” (2016).
Повноформатний запис лекції пропонуємо для перегляду на бібліотечному You-Tube-каналі за покликанням. Допитливі слухачі професора Костянтина Тищенка можуть скористатися і окремими його публікаціями за темою, також розміщеними на нашому сайті.
Ігор Розлуцький, директор бібліотеки ДДПУ ім. Івана Франка
