(З нагоди 105 річниці пам’яті о. Кирила Селецького)
Сьогодні минає 105 річниця з дня відходу в Господні засвіти людини великого Чину і шляхетської душі, Слуги Божого Кирила Селецького, ревного священника УГКЦ, талановитого прозаїка, християнського просвітника, обдарованого педагога, фундатора чернечих згромаджень. Бог наділив його багатьма талантами і жодного з них він не змарнував, усе віддав на служіння Творцеві й своєму народові. Проминаючи такий поважний ювілей, нині для українського суспільства ім’я душпастиря, на жаль, ще малознане. Хоча й в сучасному українському науковому просторі помітне пожвавлення щодо творчої спадщини о. Кирила Селецького, зокрема сестри Згромадження св. Йосифа обручника на чолі з настоятелькою сестрою Елизаветою (Бігун) зробили чимало і надалі пильно продовжують благородну справу для популяризації імені їхнього основника. Серед знаних імен дослідників цієї духовної інституції сестра Маркіяна (Василишин), сестра Стефанія (доц. Наталія Марко). Відгукнулися стосовно творчості душпастиря й на батьківщині душпастиря. Вчені Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка достойно заповнили нішу в царині Селецькознавства (ректор університету, проф. Валентина Бодак, проф. Петро Іванишин, проф. Ігор Набитович, доц. Ірина Дмитрів, доц. Марія Стецик, доц. Ігор Розлуцький, доц. Надія Дудник, доц. Олександра Свйонтик, доц. Анна Федорович), д-р філософії і меценат Іван Матковський, директор дитячого садочка ім. о. Кирила Селецького Лілія Янишин (http://shs.dspu.edu.ua/index). Цінний внесок у наукову скарбницю дослідження життя і творчості о. Кирила Селецького здійснили й львів’яни: доц. Наталія Колб, ієрем. Єронім Грім, о. Віталій Горін, о. Роман Ковалів…
Народившись 29 березня 1835 р. в с. Підбужі, що на Дрогобиччині, Кирило Селецький пройшов доволі непростий шлях, переживаючи радість і горе родинного життя, торував дорогу різними парафіями як України, так і сьогоденної Польщі, залишаючи усюди добрий спомин про своє шляхецьке ім’я нащадків роду Драго-Сас. І якими б дорогами доля не вела Отця, завжди дбав за розвій свого народу. Останні роки свого життя о. Кирило служив у селах Жужіль та Цеблів, що на Львівщині, неподалік Кристинополя. Там він вперше на Галичині відкрив захоронку для український дітей (сучасна назва дитячий садок), написав десятки творів для допитливих та вдумливих читачів, оснував монаші згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви Марії та сестер святого Йосипа Обручника. І власне на руках цеблівських духовний дітей св. Йосипа Обручника 28 квітня 1918 року відійшов у безсмертя.
Власне сама кончина, сповнена містичними подіями, за словами сучасника і автора першого життєпису про жужільського пароха о. Теодора Вергуна: «Як тільки прийшов о. Селецький до Жужіля на парохію в 1874 р., зараз засадив ясінь. Це на трумну для себе. Минали літа, ясінь ріс, розростався. Прийшов рік 1915, поглянув о. Селецький на ясінь і на свої літа і промовив: «Вже пора». Казав ясень стяти і на тертиці порізати, хай висохнуть. Бачив, що час небезпечний, війна. Можуть згинути і тертиці. Казав їх перевезти до Цеблова і сховати на стриху дому СС. Йосифіток: «Тут буде безпечно». Село насправді оминуло лихоліття війни.
Дивна історія й Катерини Шапки, яка прагнула вступити до монастиря, але родина не поділяла думок молодої кандидатки. Тож в нагоді знову став душпастир, запевнивши, аби не побивалася своїм майбутнім: «Не журися, я все постараюсь для тебе», – лагідно промовив отець. Та передчасна смерть перервала сподівання Катерини. Почула на монастирському пасовиську сумний стогін церковних дзвонів. Мабуть, кінець моїм мріям. Та раптом почула голос: «Отець пралат в небі. Ти в монастирі будеш. А це знак для тебе: під їхнім тілом знайдеш свій сінник». Яке ж було здивування Катерини, коли ввечері дізналася, що її сінник поклали під тіло пралата». Сьогодні, до слова, триває процес беатифікації сестри Варвари (Катерини Шапки), яка була черницею, а згодом Головною настоятелькою згромадження сестер св. Йосифа Обручника УГКЦ.
Збереглася й дивовижна подячна автобіографічна молитва о. Кирила Селецького, якою заздалегідь прощався завбачливий духівник зі своїми дітьми.
Укінчив я 58 рік мойого душпастирства. Честь, слава і благодареннє Тобі, Христе, за те, що вже з малу оживив мене гадкою служити Церкві і мойому безталанному народові. Ішов я дорогою життя, часто потикався на ній; часто находив колючки і терня, що нераз вкололо болюче у серце, а ту ось загуділа буря пристрастей.
Здавалось, що нема ратунку, що не остоюсь серед житейської колотнечі, що погибну навіки. Ти, Христе, не полишив мене нужденного сироти, подав помічну руку і уратував тоді, коли я того не надіявся. Ти не дозволив свойому сотворінню погибнути. Честь і слава Тобі, Христе.
Серед світа лукавого находив я гидь всіляку, бачив правду і справедливість потоптану, бачив, як ті, що мали бути світилами, незрячно темноту духовну розповсюднювали. Серце щеміло з болю, коли бачив, як брат брата кривдив на славі і на маєтку, як нечесть славлено і величано, як безкарно зневажувано Пана і Сотворителя усеї вселенної; як творено поклони земським ідолам.
Вже наближаєсь кінчина днів життя мойого, днів болізни і терпінь старечих. Ти дав сили, дав здоровля, дав спроможність довершити діло, котре принесло би душам людським спасення і хосен тяжко гнобленому народові мойому.
Честь, слава і благодареніє най буде по всі віки. Амінь.
Без сумніву, Україна в небі має ще одного величного праведника, який ревно молить Всевишнього за свій народ, особливо сьогодні в такий несамовитий час геноциду нашої нації. Сподіваємося також, що невдовзі українське суспільство дізнається більше про саму постать душпастиря, а також про нові видання, пов’язані з життям і творчістю о. Кирила Селецького.
Анна Розлуцька, аспірантка кафедри української літератури та теорії літератури ДДПУ ім. Івана Франка