Франкова творчість як джерело історії повсякденности та історії ментальностей


Франкова творчість як джерело історії повсякденности та історії ментальностей

Ігор Набитович
                 

Франкова творчість як джерело історії повсякденности та історії ментальностей (На прикладі повісті “Для домашнього огнища”)

Creativity of Ivan Franko as a Source of History of Everyday Life and History of Mentalities (on the Example of Story “For the Home Fireplace”)

Ihor Nabytovych.

Опубліковано:

Ігор Набитович, Франкова творчість як джерело історії повсякденності та історії ментальностей (На прикладі повісті «Для домашнього огнища»), [y:] Нагуєвицькі читання, Том 5, Дрогобич 2019, с.71-80.

Abstract: Художня проза Івана Франка (і зокрема повість “Для домашнього огнища”) є невичерпним джерелом для студій як над повсякденим життям Галичини та Буковини, їх ментального простору кінця ХІХ – початку ХХ віку, так і вивчення менталітету тогочасного галицького суспільства. Вона дозволяє побачити мікропростори міжлюдських та міжнацональних взаємин, означити морально-ціннісну парадиґму тогочасного суспільства, задекларувати своєрідне “внутрішнє напруження” між загальноприйнятними нормами міжлюдської поведінки та їх реальним станом у суспільстві.

Ключові слова: Іван Франко, художня проза, історія повсякденності, ментальність, суспільна мораль.

Abstract: Fiction of Ivan Franko (and in particular story “For the Home Fireplace”) is an infinite source for research of everyday life of Galicia and Bukovyna, their mental space of the end of 19th – beginning of 20th century, as well for study of mentality of society of Galicia of above years. It allowas to see micro spaces of interpersonal and international relations, to evaluate paradigm of moral and values of the society of above years, declare a kind of “internal tension” between the generally accepted norms of interpersonal behavior and their real state in the society.

Keywords: Ivan Franko, fiction, history of everyday life, mentality, public morality.

Красне письменство може бути украй важливим джерелом досліджень як історії повсякденности того чи іншого історичного періоду, так і ментальностей, оскільки вони часто відображаються й у мотивації поведінки героїв, їх аксіологічних, світоглядних домінантах у їх житті, представленому в художньому світі (див. про це: [4], [5], [6]).

Художня проза Івана Франка є невичерпним джерелом для студій як над повсякденим життям Галичини та Буковини (від макроописів суспільних і економічних зрушень до художніх мікродеталей, які характерні для епохи), так і вивчення міжнаціональних стереотипів, менталітету галицького суспільства (від політичних уподобань, уявлень і світогляду як окремих верств і прошарків, так і національних груп, їх протистояння та взаємодії як політичних акторів et cetera).

Цікавим прикладом такого художнього простору, який дозволяє нашому сучасникові “заглянути” в ментальний простір кінця ХІХ – початку ХХ віку, “роздивитися” мікропростори міжлюдських та міжнаціональних взаємин, зрозуміти морально-ціннісну парадиґму тогочасного суспільства, означити своєрідне “внутрішнє напруження” між загальноприйнятними нормами міжлюдської поведінки та їх реальним станом у суспільстві є повість Івана Франка “Для домашнього огнища”. Очевидно, що такий підхід до міждисциплінарного аналізу художнього тексту можна було б умовно назвати “художньою соціологією”, яка, безсумнівно, є мистецькою проєкцією реалій буття.

У різних ракурсах повість Івана Франка “Для домашнього огнища” на сьогодні достатньо повно досліджена в українському літературознавстві [1], [3], [8], [9], [12]. Тому не повертаючись до цих осягнень у студіях творчого та жанрового світу твору, спробую сконцентруватися лише на поставленій у заголовку проблемі.

Можна погoдитись із одним із перших критиків “Для домашнього огнища” – Михайлом Грушевським, що “автор взяв з дійсности брудну, огидну справу; але він не належить до числа тих, для яких моральний бруд є сам по собі piquant і вони смакують собі його разом із читачами. Автор, навпаки, зробив все можливе, аби та огидна справа не вражала почуття читача, і він дійсно трактує її дуже делікатно, незвичайно для того роду тем, не ображаючи естетичного почуття, не викликаючи огиди на саме оповідання” [10, с. 264].

У галицькій та буковинській пресі в той період часто з’являлися публікації про торгівлю жінками, яких вивозили поза межі австро-угорської монархії. Поліційний аґент розповідає Ангаровичеві про дім розпусти, який провадила й його дружина: “Від кількох літ за урядовою концесією удержувала приватний пансіон для дівчат, що покінчили виділову школу. Мала їх приготовувати до матури чи до якихсь там екзаменів. І подумайте собі, пане, перед кількома днями довідується поліція, що сей пансіон є, властиво, дім найстрашнішого зопсуття. Там допускали тілько аристократію, багачів, вищих офіцерів, але що там діялося, в тім замкненім товаристві, се переходить усяку людську фантазію” [10, с. 124]. Мартін Поллак зібрав цілу низку таких історій у книжці “Цісар Америки. Велика втеча з Галичини”. Він розповідає про таку собі Анну Штрассберґ-Фельдманн, яка займалася власне означеним бізнесом. Коли її викликано на допит у Чернівцях, куди вона приїхала до рідні, вона свідчила, що “вже дев’ять років живе у Бомбеї, в Індії, і має там ресторан. Для цього закладу, який часто відвідують найвищі верстви суспільства, магараджі, дипломати, англійські колоніяльні посадовці, вона зараз шукає персонал – молодих дівчат, готових працювати. Вона добре платить, дівчата отримують харчування і житло. Вона піклується про них, як про рідних дітей” [7, с. 44]. На запит цісарсько-королівської поліції консул у Бомбеї телеґрафує, що “цю пані зараховано до списку небезпечних осіб. Вона відома як звідниця, яка імпортує молодих дівчат із Галичини та Буковини і патронує проститутцію в Бомбеї […]. Кажуть, на цей момент вищезгадана особа перебуває на Буковині, аби там набрати новий товар для успішної торгівлі дівчатами” [7, с. 46].

“Еміґраційні кораблі, – продовжує М. Поллак, – доправляють до Бразилії та Арґентини ще й дівчат із Галичини. На відміну від своїх земляків, які скніють на середній палубі, вони подорожують комфортабельним першим або другим класом, у супроводі елеґантно одягнених панів у шовкових жилетках, дорогому взутті, із блискучими булавками на краватках і у важких золотих перснях. Торговці дівчатами зі свіжим товаром. Вони їздять у Европу двічі-тричі на рік, під різними прізвищами, з фальшивими паспортами, щоб не викликати небажаних підозр […]. Часто дівчата дізнаються, яка доля на них чекає, лише під час подорожі або й навіть після прибуття. Без грошей і документів, без знання мови, одні-однісінькі, вони залишаються на поталу сутенерові […]. Перший европейський корабель із галицькими дівчатами прибув до Бразилії вже у 1867 році […]” [7, с. 210]. Дружина Ангаровича Анеля ніби вторить Поллаковим історіям: “Не віднині йдуть наші дівчата на торги до Константинополя, Смирни та Александрії, а тепер повно їх і в Індії, і в Єгипті, і в Турції, і в Бразилії. І знаєш, коли подумаю, в яких обставинах, в якій нужді, в якім занедбанні і пониженні жила тут не одна з них, то мені здається, що небагато тратять, а може, не одна багато й зискує, ідучи там. Чи думаєш, що перед усіми я мусила брехати, говорити, що їх потребую до служби? Десятки були таких, котрі прямо говорили мені: «А хоч би ви, пані, продали нас навіть у турецьку неволю, то будемо вас благословити, щоби тілько видобутися геть відси. Адже ж тут не лишається нам ніщо інше, як тілько з моста в воду або на шлях ганьби, та й то навіть сей шлях не охоронить нас від нужди, голоду та неволі!»” [10, с. 138-139].

Власне у 1882 році в Галичині відбулася потужна операція з ліквідації злочинної групи, яка займалася торгівлею живим товаром: “У відповідь на запит австро-угорського консула турецька влада здійснює широкомасштабний удар по торговцях дівчатами: у рамках цієї акції з борделю звільняють шістдесят австрійських молодих жінок, які в основному походять із Галичини. і передають посольству” [7, с. 217]. Дівчат “доправляють у Лємберґ, щоби поліція допитала їх про галицьких торговців дівчатами і їхню нелегальну роботу в Туреччині” [7, с. 210], а операція турецької поліції “кладе початок одному з найбільших судових процесів проти торговців дівчатами в Галичині наприкінці ХІХ століття” [7, с. 218]. Як виявилося в суді “торговці діляться на три категорії: так звані «постачальники», завдання яких полягає у тому, щоб говорити з дівчатами й підбивати їх на подорож, «перевізники», які відповідають за транспортування свіжого товару з Галичини через пів-Єропи, і нарешті «господарі», власники борделів і торговці у Стамбулі і Ґалаті” [7, с. 219].

У кінці ХІХ століття Галичина увійшла в соціяльну й економічну кризу. “Близько 40% галицької території належали латифундіям. Обсяг сільськогосподарської продукції був найнижчий серед усіх австрійських провінцій. […] Cело заплуталось у трагічній сітці неписьменности, лихварства й алкоголізму. Процес урбанізації й індустріялізації йшов повільно; на зламі століть число промислових робітників не досягало 100 000 чол. Дедалі більший тиск перенаселення спричинився для характерного для цього краю голоду: приблизно 50 тисяч людей помирало щороку від недоїдання. Віденський сейм і  адміністрація поєднували некомпетентність із байдужістю” [2, с. 434]. Саме такі економічні обставини народжували торгівлю жінками, постачання їх на ринки цілої ойкумени.

Іван Франко у “Для домашнього огнища” проводить художніми засобами украй цікавий соціяльно-психологічний експеримент: ідеться про вибухову мистецьку силу зіткнення двох соціяльних груп, які відомі були зі своєї асоціяльної поведінки на полі, сказати б, показної суспільної моралі. Драматична колізія твору народжується власне із зіткнення високих людських почуттів – турботи про домашній затишок і родину, про виховання дітей і подружню вірність – та засобів і методів заробляння на це грошей: бізнесом на проституції, на слабкостях і ницих людських потребах. Таке конфронтування моральних засад світу повій, торгівців живим товаром, власників будинків розпусти, офіцерського середовища та позірних чеснот і девотства для зовнішнього вжитку є вираженням і модерністичного мислення мистця, який відкриває нові простори художнього освоєння для української літератури, будує нові художні світи, ставить нові суспільні та морально-етичні проблеми й, разом із тим, займається анатомією сучасної йому суспільної моралі.

Здавалося б, що світ офіцерського товариства мав би бути прикладом високої чести, гідности й моральности. Однак Іван Франко як паталогоанатом людської моралі розрізає гнійники суспільства й із них бризкає бруд, гниль і нечистоти суспільних ціностей. Франко брутально кидає сучасному галицькому суспільству моральний виклик, тицяє його в бруд подвійної моралі й непорядности. Те, що твір був написаний і польською, а потім перекладений українською є, одночасно, й свідченням того, що ментальні характеристики й української, й польської частини міщанського простору цього суспільства є дуже близькими між собою.

Спогади відомого галицького адвоката міжвоєнного двадцятиліття Степана Шухевича дають уявлення про ставлення до офіцерською служби в армії “його ц[ісарсько]-к[оролівської] величности” на переломі ХІХ – ХХ століть, про суспільні уявлення про офіцерську честь, та її моральні засади того часу. Офіцером у війську “можна було зістати, головно, по укінченні т. зв. кадетської школи. До цих шкіл наша інтеліґенція чула страшну відразу з різних неслушних, часами навіть дуже смішних причин, а саме:

  1. Родичі – головно мами боялися, що, коли вибухне війна, сини як активні старшини підуть перші в бій і напевно поляжуть […].
  2. Про активних старшин (тобто професійних офіцерів. – І. Н.) кружляли страшні поголоски, що вони запиваються, грають у карти, живуть на віру з різними невістами підозрілої кондуїти (з фр. conduite – поведінки. – І. Н.), що сливе кожний заражений венеричною хворобою. Пізніше моє життя проміж активним старшинами виявило, що все це було або неправда, або великою мірою пересаджене […].
  3. Відкись уроїлось нашим мамам, що при війську активні старшини «вічно поєдинкуються» і що багато з них гине в тих двобоях. Боялися наші мами, аби їх синунцьо не згинув марно при таких стрічах з оружжям у руці. Життя виявило, що двобоїв в австрійській армії майже не було, а ті, що були, це були дуже нечисленні винятки” [13, с. 180].

У тодішньому галицькому суспільстві, особливо в середовищі тих, хто навчав молодь, існувало переконання, що кожен, хто не надається до навчання в ґімназії, мають шлях йти вчитися або на ветеринарію, або, що ще гірше – до кадетської школи. “Ця погорда до кадетської і взагалі до військової школи переходила з професорів (тобто учителів ґімназій. – І. Н.) на учнів, а з учнів – на їх родичів, і це викликало те, що ніякий український інтеліґент не примістив би був свого сина у військовій школі, бо тим самим дав би доказ, що його «первороджений» є посліднім туманом, а ні один батько не хотів бачити такою свою дитину. Це викликало знов щось зовсім відворотного, а саме, що деякі батьки, коли мали синів таких туманів, що прямо не знали, що з ними робити, давали їх до кадетської школи, мовляв: «Не хочеш мене слухати, то послухаєш ослячої шкіри» – бо шкіра на тарабані була з осла” [13, с. 180-181].

З перспективи такого сприйняття галицьким суспільcтвом офіцерської служби, можна зауважити в повісті І. Франка й особливу, перевернуту перспективу проблем міжлюдських та суспільних взаємин: головний герой, який із погляду суспільної думки належить до групи тих, хто, як “послідній туман” (за висловом С. Шухевича) пішов на службу й належить до середовища не надто морального, стоїть значно вище від середовища “основ суспільности”, яке вважає себе охоронцем моральности.

Офіцери y касино заявляють, що вони не терпітимуть у своєму товаристві Ангаровича, бо “в житті людському бувають такі пригоди, коли на чоловіка паде погана тінь, хоч він, може, не то своєю рукою, але навіть думкою не причиннився до сповнення поганого вчинку” [10, с. 72]. Як виявиться для Ангаровича, Анеля провадила “огидливе і підле ремесло”, яке “полягає на ошуканстві, на укриванні перед оком властей і ведеться під невинним титулом пансіону для бідних та чесних дівчат” [10, с. 75].

Позірне убивство на дуелі близького приятеля Ангаровича Редліха народжує в душі офіцера-українця гострий дилемат, який супроводжує, очевидно усі війни: чи вбивство ворога є моральним? чим убивство людини в звичайних умовах відрізняється від убивства задля зачепленої честі на дуелі? І чи загалом кров учасників дуелі змиває насправді ганьбу й відновлює людську честь? А далі, після самогубства Анелі: чи кров самогубства стає очищенням честі перед суспільством за моральний і законодавчий переступ – торгівлю жінками?

Цю проблему власне вирішує для себе Ангарович: “Чув добре, що се вбійство зовсім відмінне від тих убійств, що практикувалися там, у Боснії, серед гір і скал. Там була війна, взаїмне мордування, там убивати було обов’язком і зовсім не доторкалося моральної істоти, не порушувало питання особистої одвічальности. Там треба було вбивати, і з супокійним сумлінням командувалося: Feuer! З супокійним сумлінням завдалося кілька питань нещасливому, зловленому з оружжям в руці, а потім видавалося засуд: розстріляти на місці! І наказ зараз бував сповнений – і нічого. Але тут! Тут ціна людської особи зовсім інша, питання особистої одвічальности встає перед сумлінням у цілій своїй грізній величі. А проте він чується супокійним як чоловік, що сповнив те, чого не міг не сповнити” [10, с. 102-103]. Ангаровича мучить думка, чи це ритуальне вбивство на дуелі зцілило його честь: “Чи до особливостей сього соку (крови. – І. Н.) належить і те, що він може виполоскати, напримір, чиюсь заплямлену честь? Чи добре ім’я моє і моєї жінки буде тепер безпечне супроти всяких злобних нападів, коли на ньому спочило те пурпурове колісце, не більше денця склянки, притоптане ногами секундантів на брудному помості в стрільниці? Чи наша родинна честь через пролив отих двох червоних струмочків зробиться наново чиста і ясна, як свіжовишліфуване металеве дзеркало, коли, напримір, уперед була брудна і заплямлена?” [10, с. 103].

Ангарович закидає Анелі що та “підкопала і знищила моє життя, мою честь, усю будущину моїх дітей!” [10, с. 132], “що таким безпримірним способом зруйнувала щастя своє власне і його, кинула нестерту пляму на невинні голови сих дітей, ганьбою покрила їх ім’я” [10, с. 134].

Розв’язка цієї драматичної напруги між нормами моралі та їх потрактуванням настане перед самою смертю Анелі. Дружина звинувачує Ангаровича, його приятелів офіцерів у подвійній моралі, загалом у неморальності, бо власне ті, хто не хотів подавати йому руки, виключив його із офіцерського товариства, самі були клієнтелою домів розпусти, самі користали з послуг, за словами С. Шухевича “невіст підозрілої кондуїти”: “О мій любий фарисею! Яке ж то нараз делікатне сумління збудилося в тобі! Страшенна, нечувана ганьба! А в чім же лежить ся ганьба? В тім, що моя жінка була в тихій спілці з жінкою, що удержувала підозренний дім, що вербувала дівчата, призначені для таких самих домів. О страхіття! О встид! А скажи мені лишень, ти, благородна і незаплямлена душе, кілько разів за своїх кавалерських або некавалерських часів подавав ти практично помічну руку такому ганебному промислові, давав більш або менше щедрий заробіток таким жінкам? А ті твої благородні приятелі, що так люто обурюються на мій ганебний промисл, – чи не для того се чинять, що самі аж надто часто підлягали його покусам, аж надто багато грошей видавали на його піднесення? О нікчемні, підлі, брехливі!” [10, с. 135]. І підсумовує цинічність суспільної моралі, яка не засуджує приховану аморальність і ганьбить тільки те, що виходить на яв: “…Ви, фарисеї, ви, брехуни і лицеміри! Вчинок навіть найогидніший, найбільша підлота не є для вас нічим. Вас лякає тільки осуд юрби, привид одвічальности. Добре схована підлота перестає бути підлотою, утаєний злочин є тілько доказом відваги і зручности!” (письмівка моя. – І. Н.) [10, с. 135-136].

Покаяння й прощення за скоєних гріх стає важливим виявом катарсису для героїв твору. Анеля за кілька хвилин до самогубства висловлює форму покаяння – mea culpa, яке стає антиципацією її покаяння: “Скілько я перетерпіла відучора!.. Не тілько за тебе… не тілько за наших дітей… але і за тих! Адже ж я відчуваю їх долю, їх упадок, їх сором!.. О, вір мені, радо віддала б я своє тіло на найстрашніші муки, віддала би свою кров і своє життя, щоби віддати їм те, що стратили через мене!” (письмівка моя. – І. Н.) [10, с. 139].

У польській версії, на відміну від української, кода твору дещо розтягнена й власне там є ще важлива мікродеталь: там сформульоване прощення Анелі від Ангаровича за формулою християнського милосердя: “Не судімо, щоби нас не судили. Тільки той, хто знає тайники людської душі, може класти на шальки терезів її вчинки й почуття. Усі ми грішні, тому всі потребуємо більше ласки ніж справедливости” (письмівка моя. – І. Н.) [11, с. 484]. Автор остаточно ставить сучасне суспільство перед розумінням того, що ті, що впали в моральне болото, потребують інколи, в першу чергу християнського милосердя і ласки, а не справедливости правосуддя.

Ментальний простір роману безпосередньо пов’язаний і переплітається й із історією повсякденности, виконуючи разом із усім і важливі функції наповнення життєвого простору твору реаліями Львова кінця ХІХ віку. Мікродеталі історії повсякденности дають змогу авторові, зокрема, продемонструвати зміну статусу у сім’ї Рафаловича після його повернення, задекларувати майже непомітними штрихами підвищення цього соціяльного статусу його “домашнього огнища”. Це і “брязкіт срібних ложок о тарелі” (письмівка моя. – І. Н.) під час обіду  [10, с. 59], чи пообідня чорна кава (яка була певною ознакою заможности), якої “не хотів ніхто” [10, с. 62].

Опис порожньої вулиці, якою йде Ангарович, відображає пустку в його душі після скандалу в його домі з Редліхом. Повсякденне життя міста постійно вривається у простір міжлюдських взаємин. Мікродеталь цієї повсякденности двічі акцентується наратором. Це служниці, які носять у відрах воду для хатніх потреб, оскільки у цій частині міста немає водогону: “Вулиця була майже пуста, тільки десь-не-десь iшли тротуаром прохожі або служниці з коновками брели в снігу півперек вулиці” [10, с. 63]. Майже одразу ж ця мікродеталь знову повертається, але вже як важливий елемент розвитку сюжету: “В однім місці перед великою брамою був сніг на тротуарі зовсім утоптаний. Служниці, носячи коновками воду, поналивали на тротуар води, через що тротуар, покритий верствою гладковтоптаного снігу, покрився зверху гладкою як скло, ледовою корою” [10, с. 65]. На цій ховзанці падає дідусь-жебрак і Ангарович допомагає його відправити до шпиталю. Пізніше виявиться, що це – старий Гуртер, дідусь  Анелі, який нібито надсилав їй гроші.

Саме ховзанка на цій вулиці стає об’єктом прискіпливої уваги автора, хоча, здавалося б, її опис міг би бути й зайвим у творі: “Таким робом на гладкій дорозі зробилася дуже небезпечна машина, звісна в механіці під назвою похилої площі, а в практиці називана львівським карколомом. Правда, у Львові обов’язує припис посипати такі карколоми піском, попелом або іншими подібними приладами, та всі такі приписи, досить старанно виконувані в середині міста, тратять свою обов’язкову міць тим повніше, чим далі йдемо від середини до границь міста, а на вулиці Пекарській виповнюють їх аж тоді, коли кілька або кільканадцять осіб поляже жертвою такої невинної підривки і коли між тими особами знайдеться якась горда і непокірна душа, що вдасться до поліції, або коли яка з тих жертв наскочить на таке поважне ушкодження, що зробиться скандал і галас на цілій вулиці і поліція не може не звернути на се уваги” [10, с. 65].

Подібною мікросценою, яка прозраджує й механізми творчої уяви письменника й є непересічною детальною мікростудією стану людини, яка йде на страту. У ній сконцентровано майже кінематографічний наплив тих чи інших буденних деталей, які в останні хвилини життя раптом набувають важливости: “Силувався уявити собі в душі почуття засудженого, що вступає на ешафот. Він числить ступні, придивляється дошкам ешафоту, звертає увагу на вишибнутий сук, на погано вбитий кілок – дуже спішно діялося теслям! – на лисини суддів, що стоять онде збоку, на лиця, вуси і одежі публіки, що стовпилася довкола кордону, силкується відгадати, чи дуже холодно онтому парубчакові, що голими руками держиться поруччя балкону, і що собі думає та дама, що, стоячи за ним, своїми повними грудьми вигідно положилася на його плечах. Все те бачить, підглядає і сквапливо нотує в своїм умі той нещасливий, стараючися насилу того тільки не бачити, не завважувати і не нотувати, що стоїть ось тут перед ним – страшенне, грізне і неминуче, що дожидається його самого і за кілька мінут, за мінуту, за пару мертвих секунд ухопить його в свою пащеку, здавить, схрупає, розмеле його в своїх кровавих зубах”. Наближаючись до місця поєдинку й уявляючи собі цю сцену, капітан “відчував, що й його власне положення в сій хвилі було дуже подібне до нього. Стояв при дверях, що вели до зали. Ще раз озирнувся, бажаючи уловити оком і заховати в душі якнайбільше світла, простору, але мізерний зимовий краєвид і того йому поскупив. Не було що ловити!” [10, с. 97].

Насправді цей опис відіграє важливу й смислову, й мистецьку функцію у творі: він і стає засобом поетики позитивізму, посилення відчуття реалістичности й тут-присутности реципієнта, й допомагає творити усеохопну художню реальність – вищу й правдивішу за реальність фізичного світу.

Своєрідним продовженням цієї візії-переживання очікування дуелі, є й детальний опис підготовки до неї (“…секунданти, гомонячи стиха, заходились коло приготувань, приписаних традиційним поєдинковим кодексом. Два міряли дистанс, голосно числячи кроки і крейдою по підлозі зазначуючи, де мали стояти і доки мали право зближуватися оба супірники. Два інші, по одному від кождої сторони, набивали пістолети, поки тим часом лікарі розкладали на столику бандажі і розставляли повідчинювані касетки, повні хірургічних інструментів” [10, с. 99]), й подібна до попередньої (шлях на ешафот) візія роздвоєння особистости, пов’язана із можливою швидкою смертю: капітан, “скинувши плащ і відперезавши шаблю, з байдужим видом придивлявся якійсь літографії, що прикрашувала голу стіну зали. Йому здавалося, що все се сон. Чув навіть якесь дивне роздвоєння в своїм нутрі, дізнавав такого вражіння, немовби той чоловік у військовій блузі, з руками в кишенях, що так уважно придивляється літоґрафії на стіні, – се якась людина, чужа йому, далека і нецікава, на котру його таємне «я» поглядає збоку з якимсь легеньким зачудуванням” [10, с. 99].

Ще однією, майже репортерською мікросценою-деталлю повсякденности, представленою з погляду простої служниці, є опис поліційної ревізії: “…Приходжу додому від пані капітанової, дивлюсь, а перед дверима щось зо п’ять фіякрів, при дверях поліціянти, під вікнами поліціянти, на сходах поліціянти, а в помешканні ціла руїна. Комісари, ревізори, крик, плач, перешукують шухляди, все поперевертане, панночки бліді, тремтять з переляку і одягаються. Кілька панів, котрих ся орда застала у нас, стоять, як самі не свої. А моя пані сидить бліда, як труп, мокра, – видко що була зомліла і мусили її відливати водою. Ледво я ввійшла, зараз комісар до мене, хто я така, що тут роблю? Ох, ласкаві пані, відколи жию, ще ніколи не зазнала такого страху!” [10, с. 92].

Як видається, у Франковому творі принаймі два особисті моменти зреалізовані через особистий життєвий досвід: при зображенні нестерпности ситуації людини, яку суспільна думка ставить поза межі своєї толеранції (Франкові довелося пережити такі ситуації неодноразово) й при обговоренні можливих психічних відхилень (дружина Франка мала психічну спадкову хворобу).

Переживання людини, яку збезчестили, передані крізь призму глибоких потрясінь: “Гнів, обурення, почуття дізнаної кривди, страх, що та кривда мусить все-таки мати якісь реальні мотиви, вкінці безсильна розпука при виді товаришів, що відверталися від нього, – все те клекотіло в капітановім нутрі. Не знав, що чинити, як поступити в тій страшенній колізії, в якій знайшовся незвісно як і за що. Якісь великі кроваві плями почали миготіти у нього перед очима, і з таємних глибин душі виринало непереможне бажання змити свою кривду, свою ганьбу в крові першого-ліпшого з тих ситих, гордих людей, котрим, очевидно, байдужісінько було до його страждання” [10, с. 73]. Слід додати, що семіотико-семантичне ядро концепту “кров” тут також безпосередньо лучиться із концептом “чести”, стає важливим засобом-символом її відновлення.

У роздумах Ангаровича про можливі психічні розлади у дружини резонують особисті переживання мистця: “Анеля, без сумніву, хора, хоча її організм цілком здоров. Що ж се за хороба? Об’яви, яких власне був свідком, показують, що хороба тягнеться вже довший час. […] Жінка з психічною хоробою не була би в силі писати такі листи, і то так часто і правильно. Може би, якийсь час могла утаювати свою хоробу, але швидше чи пізніше мимо її волі і без її відома її хоробливий духовий стан був би проявив себе якимсь словом, якимсь логічним скоком, якимсь реченням або оповіданням” [10, c. 54-55]).

Варто навести ще одну цікаву історичну мікродеталь, яка яскраво характеризує міжнаціональні взаємини між офіцерами у цісарсько-королівській армії: угорські вояки не мали надто великого пошанівку до офіцерів інших національностей. Коли п’яний барон Рейхлінґен, як розповідав Ангаровичеві шинкар, “зайшов собі з кількома угорськими вояками, почав їх ганьбити і напастувати – викинули його з шинку. По хвилі вернув, зразу держав себе спокійно, та потому ще дужче почав докучати тим воякам. Кинулися на нього, побили його страшенно, обдерли з плаща, шаблі, вафенрока і ледво живого викинули на вулицю, а самі повтікали” [10, с. 47]. Ця сцена стає особливим уособленням загострених взаємин земель австрійської корони Цислейтанії та земель корони угорської – Транслейтанії.

Франкова повість “Для домашнього огнища” може бути надзвичайно цікавим джерелом того, що можемо назвати “художньою соціологією”. У центрі конфлікту твору – агон між честю, гідністю та вибірковою мораллю суспільства, між прихованими ницими течіями людської екзистенції та їх відображенням у дзеркалі аморальности суспільства, його позірному моралізаторстві. Злочинний бізнес, суспільні проблеми стають для письменника підґрунтям для створення багатопланової картини життя Галичини – на фоні суспільно-політичних процесів усієї австро-угорської імперії. Окремі художні мікродеталі твору виопуклюють суспільні проблеми, артикулюють їх значимість. Одночасно твір є украй цікавим джерелом історії повсякденности Галичини на переломі століть, життя й світогляду, міжнаціональних та міжкласових стереотипів.

Література

  1.   Грушевський Михайло. І. Франко. «Для домашнього огнища» // Грушевський Михайло. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р. –Том. 11. – C. 259-265.
  2.   Лисяк-Рудницький Іван. Українці в Галичині під австрійським пануванням // Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есеї: У 2-ох томах. – Том 1. – Київ: Основи, 1994. – C. 413-450
  3.   Мороз Мирослав. “Для домашнього огнища” (творча та видавнича історія повісті І. Франка) // Радянське літературознавство. – 1982. – № 4. – С. 29-35.
  4.   Набитович Ігор. Дискурсія та історіософія образу війни як історія повсякденности у романі Юліяна Радзикевича “Полум’я”  // Studia Ingardeniana / Red. I. Nabytowycz, P. Iwanyszyn. – Tom III. – Lublin, 2013. – S. 119-128.
  5.   Набитович Ігор. Історична проза як предтеча проєкту «історії повсякденности» та «історії ментальностей»: література та історія у пошуках цивілізаційних елементів буття // Вісник Львівського університету. – Серія філологічна. – Вип. 60, Ч. 1. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2014. – С.192-199.
  6.   Набитович Ігор. Плітки, поголоски, пересуди та перекази XVIII cт. як елемент історії повсякденности: образи українських гетьманів у романі Саломеї Пільштин-Русєцької “Авантуры майго жыцця” // Studia Białorutenistyczne / Red. R. Radzik, M. Sajewicz – Lublin, 2015. – nr 9. – S. 135-147.
  7.  Поллак Мартін. Цісар Америки. Велика втеча з Галичини / Пер. із нім. Л.-П. Стринадюк. – Чернівці: Книги ХХІ, 2015. – 272 с.
  8.   Сяоюй Ван. Мотиви жіночої долі в художній прозі Івана Франка і Лао Ше (老舍): психоаналітичні рефлексії // Spheres of Culture / Ed. by I. Nabytovych. – Lublin, 2016. – Volume – Р. 101-108.
  9.  Тодчук Наталія. Роман Івана Франка «Для домашнього огнища»: простір і час. – Львів, 2002. – 204 с.
  10.    Франко Іван. Для домашнього огнища // Франко Іван. Зібрання творів: У 50 томах. – Том 1 – Київ: Наукова думка, 1979. – C. 7-143.
  11.  Франко Іван. Dla ogniska domowego // Франко Іван. Зібрання творів: У 50 томах. – Том 1 – Київ: Наукова думка, 1979. – C. 353-486.
  12.   Швець Алла. Злочин  і катарсис. Кримінальний сюжет і проблема художнього психологізму в прозі Івана Франка. – Львів, 2003. – 236 с. (“Франкознавча серія”. Випуск 5).
  13.   Шухевич Степан. Моє життя. Спогади. – Лондон: Українська Видавнича Спілка. – 1991. – 619 с.