«Та, що молиться Богові віршами» До 80-річчя від дня народження Ірини Жиленко (1941 – 2013)

Я щаслива людина. Люблю життя. Вдячна долі за те, що мене обминули спокуси вульгарного споживацтва, кар’єризму, фанатичного аскетизму, залишивши мені просте і добре, багатотрудне і радісне людське життя. Радісне не «тому що», а «незважаючи на»…

Ірина Жиленко

 Ірина Жиленко – письменниця, ім’я якої неодмінно приходить на думку, коли йдеться про «жіночий» дискурс української лірики другої половини ХХ століття. Її доробок небезпідставно розглядають у контексті творчості митців-шістдесятників, адже і хронологічно (перша її збірка «Соло на сольфі» вийшла в 1965 році), і світогл
ядно, і в силу конкретних життєвих обставин (чоловіком письменниці був чільний представник шістдесятництва Володимир Дрозд, вона була у

 приятельських стосунках з багатьма представниками цього творчого покоління) її особистість органічно вписується в це інтелектуально-мистецьке явище. Вона й сама ідентифікує себе з ним, що яскраво засвідчує ґрунтовне лірико-філософське есе «Homo feriens. Людина, що святкує».
Ірина Жиленко – автор близько двадцяти книг: «Соло на сольфі», «Автопортрет у червоному», «Вікно у сад», «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім

 під каштаном», «Ярмарок чудес», «Останній вуличний шарманщик», «Вечірка у старій винарні» та ін. Багато написала і для дітей: «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», «Двічі по два дорівнює кульбабці», «Казки буфетного гнома», «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером».
За книжку «Вечірка у старій винарні» вшанована Державною премією ім. Т.Г.Шевченка.
Цілком вийшовши із шістдесятницької естетики, Ірина Жиленко, проте, є не оратором, як чимало шістдесятників, а дослідником людської душі і, якщо можна так висловитись, душі суспільства.
У світі Ірини Жиленко немає болісного роздвоєння між плоттю і духом, між земним і небесним, між вічним і минущим: яке ж бо роздвоєння у світі гармонії? Спокій, затишок, маленькі земні радощі, примирення зі світом і з собою – це ті емоційні й етичні константи, за якими легко впізнаєш поезію письменниці.
Символи, образи І. Жиленко – місткі й не затуманені, часом вони чи не напівфольклорні. Її твори позначені синтезом позірно простого, «не закучерявленого» викладу та глибоко своєрідної, несподіваної думки. Парадокси, оксюморони, поєднання (і навдивовижу органічне) високого, піднесеного із буденним, низьким – улюблена гра авторки.
Гедоніст і стоїк, гуманіст і скептик, мудрець, спраглий пізнання, і переконаний агностик, для якого таїна назавжди залишиться Божою таїною, – все це вона, Ірина Жиленко. Така багатоликість у єдиному для неї цілком природна.