У 2019 р. історичний факультет ДДПУ ім. І. Франка успішно подолав декілька викликів, пов’язаних з весняною акредитацією магістратури, з літнім набором студентів, осіннім переселенням у новий (старий) корпус та ін. Під кінець року надійшла радісна звістка про те, що завідувач кафедри історії України, доктор наук Василь Ільницький отримав атестат професора, а одразу двоє кандидатів наук отримали дипломи докторів наук – Микола Галів і Юрій Стецик (обидва – викладачі цієї ж кафедри). Відтак, професійно-науковий рівень кафедри історії України значно зріс, а частка докторів наук становить тепер на кафедрі 4,4 %. Кафедра має потенційну можливість збільшити і згаданий показник, адже одразу двоє її доцентів навчаються в докторантурі. Вітаючи кафедру з цим приємним і важливим успіхом, окремо хочу сказати про здобувача докторського ступеня Юрія Стецика, позаяк він є моїм учнем.
Докторську дисертацію «Чернецтво Святопокровської провінції ЧСВВ (1739-1783 рр.): просопографічне дослідження» Юрій Стецик захистив на спеціальній раді Львівського національного університету ім. І. Франка 23 жовтня 2019 року. Замало сказати, що захист був успішним, адже здобувач захищав однойменну монографію, яка була вже четвертою на його шляху дослідження історії василіян. З таким доробком, зрозуміло, можна захищатися в найбільш «високих» та прискіпливих наукових середовищах. Тому захист тривав нетрадиційно спокійно і недовго, але не без дискусії і по-діловому.
Тепер мені пригадалося, що Юрій Стецик розпочав свої дослідження монастирської історії ранньомодерної доби ще студентом, а 2000 року він захистив дипломну роботу з історії монастирів Дрогобиччини, яка одразу була видана друком.
Потім була коротка робота в школі, посада лаборанта в науково-дослідній лабораторії археології та краєзнавства рідного університету, участь в археологічних експедиціях (в тім числі й у Криму), навчання в аспірантурі, захист кандидатської дисертації (2005 р.). Кандидатську, видану пізніше друком, як і дві наступних книги молодий дослідник присвятив історії отців-василіан Перемишльської єпархії XVIII ст., унаслідок чого одразу набув статусу одного з найглибших і найпрофесійніших знавців монастирської історії в Україні та за її межами. Для докторської монографії Юрій Стецик розширив адміністративно-територіальні межі дослідження, відтак, предметом роботи стала вся Святопокровська провінція отців-василіан.
Монографія має дві важливих особливості. Перша пов’язана з тим, що дослідник сфокусував увагу на чернецтві, створивши його колективний портрет (власне, цим і займається галузь гуманітаристики – просопографія). Друга – з необхідністю розгляду інституційної історії Чину Св. Василія Великого на українських землях, особливо – розвитку василіанського законодавства. Останнє передбачало вивчення королівських та сеймових привілеїв, шляхетських фундацій, цісарських патентів, папських булл да василіанських декретів, конституцій генеральних та провініцйних капітул Чину тощо.
Головним здобутком дослідження є все ж духовна та інтелектуальна формація василіанського чернецтва, вивчена на прикладі кількох чернечих обителей: Городенківської, Гошівської, Добромильської, Лаврівської, Лішнянської, Луцької, Люблінської, Святоспаської, Улішківської, Уманської та Щеплотської. Як бачимо, левова частка дослідженого матеріалу стосується Прикарпаття.
Головний здобуток дослідження Юрія Стецика полягає у реконструкції біографій ченців, зробленій на підставі вивчення великого архівного матеріалу. Відтак, з мороку небуття «видобуто» імена кількасот ченців, які творили собою окрему спільноту і зробили великий внесок в релігійно-культурну історію України.
Важливо зазначити, що Юрій Стецик є вихованцем історичного факультету, тут у науковому середовищі істориків-ранньомодерників та істориків церкви, яке бурхливо розвивалося, починаючи з 90-х рр. минулого століття, він сформувався як дослідник, саме тут він опанував необхідний для цього інструментарій, вивчав давні мови, палеографію, археографію та ін. спеціальні історичні дисципліни. Щодо здобутків у річищі публікації давніх джерел, то й тут дослідник добре себе зарекомендував, опублікувавши аж два томи документальних матеріалів до історії монастирів Перемишльської єпархії. Такому доробкові може позаздрити будь-який науковий колектив!
Приємно відзначити, що Юрій Стецик є поважним істориком-краєзнавцем. Так, він є автором історії рідного села Уличне, співавтором нарисів історії Дрогобича та Східниці, написав десятки статей з історії Прикарпаття. Не можу не сказати, що любови до краєзнавства він також навчився на факультеті!
За моїм спостереженням, Юрій Стецик є на сьогодні в Україні єдиним доктором наук з монастирської історії ранньомодерної доби (тобто, кандидатів наук тут не бракує, а от докторів до нього не було). До слова, у сусідній Польщі ситуація краща: там докторів наук зі згаданої проблематики налічується з півтора десятка (є навіть один з історії наших василіан). То ж захист його докторської – поважне позитивне зрушення в українській історичній науці!
Ще одна рефлексія пов’язана з тим, що в такій ділянці науки, як ранньомодерна історія та історія церкви поступ не робиться швидко. Тобто, часом на це ідуть десятиліття, тут за два-три роки, як це часом трапляється в істориків пізніших століть, можна лише навчитися читати старі різномовні джерела. Історик з Дрогобича Юрій Стецик успішно піднявся на цей рівень! Думаю, що його чекає велике майбутнє. Зазначу, що це вже другий доктор наук з ранньомодерної історії на факультеті, а місцеве наукове середовище виглядає тепер значно солідніше!
Щасти тобі, Юрію! Подальших плідних успіхів та великих і глибоких наукових праць!
Леонід ТИМОШЕНКО
