І.Франко та В.Гнатюк – дослідники українського фольклору

Галина Сабат

 
 

Дрогобич

І.ФРАНКО ТА В.ГНАТЮК – ДОСЛІДНИКИ УКРАЇНСЬКОГО ФОЛЬКЛОРУ

(До 150-річчя від дня народження Володимира Гнатюка)

І.Франко – не тільки письменник, публіцист, літературознавець, перекладач,  редактор, видавець, а й талановитий фольклорист. Як учений, етнограф і фольклорист, він усе життя з палким інтересом ставився до народної творчості, був її збирачем і видавцем.

Свою фольклористичну діяльність І. Франко розпочав із записування українських  народних пісень та приказок. Він вивчав не тільки культуру, літературу й мови інших  народів, а й цікавився їх фольклорними надбаннями, студіював народну творчість  у тісному зв’язку з історією та психологією того чи іншого народу. Внесок І. Франка  в дослідження фольклору є глобальним, і ця теза, ясна річ, –– незаперечна.

Зауважимо, що матеріал, який висвітлює діяльність І.Франка як фольклориста, значною мірою вже зібрано й проаналізовано. Над проблемами “Франко –– фольк­лорист”, “внесок Франка в історію української фольклористики” ґрунтовно працював О.Дей. Незважаючи на підпорядкованість його праць пануючій радянській ідеології, О.Дей зробив у франкознавство, безумовно, фундаментальний внесок. Інша річ, що його розвідки потребують ретроспективного перегляду. Про Франкові праці, присвячені фольклору, про Франка-етнографа, про його фольклористичну діяльність (тобто участь в орга­нізації й роботі фольклористичних товариств і наукових періодичних видань) чимало писали C.Пилипчук, Г.Вервес, М.Возняк, В.Юзвенко, М.Матвійчук, Т.Пачовський, М.Малярчук, Т.Руда, М.Ломова, М.Нечиталюк, Р.Кирчів, С.Пилипчук, М.Дмитренко та ін. Проте дуже мало концентрувалося уваги на проблемі суголосності поглядів І.Франка з теоріями інших українських учених-фольклористів, зокрема В.Гнатюка (1871 –– 1926) –– відомого фольклориста, літературознавця, етнографа, славіста, публіциста, перекладача, журналіста. Найбільше знаний В.Гнатюк саме як фольклорист, автор фундаментальних праць із цієї галузі, теоретик фольклорних жанрів. Найвизначніша його праця ––упоряд­кування, наукова підготовка й видання 20-ти томів з українського фольклору та етнографії, які є вагомим внеском у вітчизняну фольклористику.

В.Гнатюк був популяризатором творчості І.Франка, його наукові погляди розвивались в атмосфері творчої співпраці з письменником. Познайомився В.Гнатюк –– студент першого курсу філософського факультету Львівського університету –– з І.Франком у 1894 році. Франко був уже вченим із двадцятирічним багажем систематичної фольклористичної діяльності, відомим теоретиком фольклору не тільки в Україні, а й за її межами. У тому ж році I.Франко виступив на з’їзді польських літераторів та журналістів із доповіддю “Najnowsze prqdy w ludoznawstwie”, яка викликала жваву дискусію серед слов’янських учених. Він проаналізував сучасні йому фольклористичні теорії й запропонував виробити єдині наукові методи вивчення народної творчості. У січні того ж 1894 p. І.Франко почав видавати журнал “Житє і Слово”, який планував скерувати саме у фольклористичне русло, але оскільки перш за все йому була потрібна політична трибуна, то відвів фольклору окремий відділ “Із уст народу”, залишивши місце для белетристики.

Важливим етапом життя і творчості І. Франка та В. Гнатюка є їх діяльність і в “Літе­ратурно-науковому віснику”: у 1899 році В.Гнатюк стає членом редакційної колегії, а І.Франко –– головним редактором цього журналу. М.Яценко зазначає: “Завдяки провідній ролі І.Франка й В.Гнатюка “Літературно-науковий вісник” в його перший період відігравав значну роль у суспільному, зокрема національно-культурному і літе­ратурному житті не тільки Галичини, а й усієї України”[1].

У пропонованій розвідці відзначаємо суголосність теоретичних міркувань І.Франка й В.Гнатюка про казку. Принципова своєрідність позицій І.Франка, як творця казки, чітко виражена в казкознавчій теорії письменника. Передмови казкаря-практика, його статті, рецензії містять роздуми про окремі казкознавчі проблеми.

І.Франко, як вдумливий і глибокий теоретик у галузі фольклористики та етнографії, був добре обізнаний з національною та зарубіжною методологією дослідження усної народної творчості, цікавився роботами інонаціональних фольклористів. Зокрема, у 12 номері журналу “Зоря” за 1883 р. була вміщена розлога рецензія І.Франка на перший том збірки віденського славіста Фрідріха Крауса “Sagen und Märchen der Südslawen” (“Перекази і казки південних слов’ян”). І.Франко заперечував думку Крауса про те, що пратексти казок первісних авторів у незмінному вигляді передаються із покоління в покоління, і висловив упевненість, що фольклорні твори, переходячи з уст в уста, змінюються, доповнюються, стають об’ємнішими, удосконалюються за формою, отже, перебувають у стані постійної модифікації –– нерідко з однієї матриці розростаються грона варіантів. Франкове розуміння авторства в усному народному епосі підтримав В.Гнатюк. Заперечуючи твердження М.Бродського, яке той висловив у статті “Следы профессиональных сказочников в русских сказках”, що російська народна казка виникла серед професійних казкарів, більше того –– у спеціальній школі, В. Гнатюк доводить, що казки передавалися з уст в уста односельцями, деякою мірою змінювалися, тому вони такі живі, веселі й дотепні.

Прагнучи ознайомити українську науку з теоретичними досягненнями зарубіжних учених у дослідженні казки, І.Франко разом із А.Кримським здійснив переклад праці відомого англійського фольклориста В.Клоустона “Народні казки та вигадки, їх мандрівки і перекази”. Переклад був опублікований у Львові в 1896 р. У той період (1895 р.) письменник відредагував і упорядкував “Галицькі народні казки” Осипа Роздольського й написав передмову до цього збірника, який видало Наукове товариство імені Шевченка. Письменник постав як добрий знавець історії розвитку світової фольклорної казки, як кваліфікований критик. У цих експлікаційних спостереженнях читач знайшов цікаві теоретичні зауваги. Використовуючи надбання передової фольклористики, І.Франко розробив наукову класифікацію народної творчості за жанрами, виокремивши казку, легенду, новелу, фацецію (анекдот), оповідання, байки звірячі, притчі та апологи. Михайло Грушевський у поясненні до статті “Казка” зазначав: “Систематизуючи збірку Роздольського, Франко начеркнув таку класифікацію прозової традиції, котра потім, в головних рисах, лягла основою всеї дальшої систематики матеріалу…”[2].

Слідом за І.Франком, В.Гнатюк запропонував свій генологічний поділ народно­поетичних та прозових творів –– у брошурі “Українська народна словесність” (1917). Отже, І.Франко й В.Гнатюк першими в українській фольклористиці науково обґрунтували класифікацію народної словесності, яка не втратила своєї актуальності й сьогодні. Дослідниця Г.Сокіл вважає, що сучасні вчені послуговуються франківською казковою систематизацією, “хоча на означення різновидів казки вживається дещо видозмінена термінологія”[3].

З метою виявлення національної специфіки І.Франко дотримувався параметрів культурно-історичної школи, збагаченої історико-порівняльним методом. Своїм методологічним становленням він, як сам стверджував, великою мірою “завдячує дд. [добродіям] Драгоманову, Дашкевичу”[4], хоча пішов далі своїх учителів і розширив свій методологічний арсенал [ширше про це див. у Г.Александрової: 1]. Під їх впливом він “зайнявся новітнім порівняльним літературознавством і фольклором, з запалом читав твори Бенфея, Лібрехта”[5], писав рецензії, відгуки. І.Франко, вважаючи збір і вивчення фольклору вагомим внеском у духовну самоідентифікацію народу за нових умов політичного й культурного розвою України, радив дослідникам усної народної творчості записувати насамперед прозові твори, оскільки вони найменш вивчені.

У 1895 – 1897 роках молодий В.Гнатюк здійснив чотири подорожі на Закарпатську Україну з метою зібрати майже не досліджений фольклор цього ареалу. У листі до Ф.Главачка від 14 грудня 1896 р. він розповідає про свої експедиції й наголошує, що, головним чином записував казки, намагаючись відтворювати їх із усіма мовними відтінками, –– тому вони мають філологічну вартість. Після експедицій учений опублікував два томи “Етнографічних матеріалів з Угорської Русі”, які були вміщені в “Етнографічному збірнику” за 1897 і 1898 pp. Зокрема, у другому томі представлено 38 казок і 3 байки. 50 записаних ним казок містить окремий том “Казки з Бачки”, який вийшов у 1910 році. Ф.Колесса у своїй фундаментальній праці “Історія української етнографії” зазначав, що казкові новотвори, зібрані В.Гнатюком, засвідчили “живучість і дальший розвиток української народної словесності на старих основах”[6]. У роки мандрувань по Закарпаттю В.Гнатюк не полишає збирати казки Галичини. У 1896 – 1897 pp. він записав багато казок із народної міфології в селах Хітарі та Пужниках.

І.Франко високо оцінив роботу В. Гнатюка щодо збирання й вивчення народної творчості, своє схвалення він висловив у статті “Огляд праць над етнографією Галичини в ХІХст.” (1900), а в рецензії на його тритомну збірку “Коломийки” наголосив: “…В.Гнатюк –– феноменально щасливий збирач усякого етнографічного матеріалу, якому з наших давніших збирачів, мабуть, не дорівняв ні один”[7].

У 1916 році у Львові В.Гнатюк видав велику, двотомову антологію українського епосу про тварин “Українські народні байки. (Звіриний епос)”[8], в якій умістив 400 фольклорних творів, із яких 361 цілком оригінальні, а 39 були взяті зі збірок, які стали бібліографічною рідкістю. У кінці книги укладач умістив народні “спосте­реження” над голосами звірів. Це була одна з перших спроб наукового осмислення художніх звуконаслідувань голосів тварин не тільки в українському фольклорі, а й уза­галі в слов’янському (народні імітації голосів тварин пізніше будуть досліджувати український фольклорист І.Березовський, білоруський –– К.Кабашников).

Упорядник, науково дистрибуючи тексти, представив казки не лише Західної України, а й Східної та Центральної. Праця Гнатюка була найбільшим збірником “звіриного епосу” в європейській фольклористиці й до сих пір залишається в ній одним із найглибших і найфундаментальніших видань. Уже сама кількість казок засвідчує велику життєздатність і популярність цього жанру. Збірник ще двічі перевидавався –– у 1925 (з ілюстраціями художниці Олени Кульчицької) і в 1939 роках. Видання В.Гнатюка, з його передмовою як збирача, було видатною подією в казкознавстві й заклало підвалини справі активного збирання, наукового осмислення й систематизування казкового матеріалу.

Великий інтерес, як для того часу, так і для сьогодення, являла і являє собою теоретична стаття В.Гнатюка “Деякі уваги над байкою” (1916), в якій учений звернув увагу на генетичні джерела казок про тварин, їх жанрові особливості, вказав на тотемістичний світогляд слов’ян (у той період –– у 1912р. –– виходить ґрунтовна робота Дж.Фрезера “Totemism and Exogamy”, присвячена цій проблемі). У названій статті В.Гнатюк намагався простежити еволюцію “звіриного” епосу й похідно сублімував концепти анімізму, тотемізму й фетишизації у первісних людей, метапсихози (“се можність посмертного переходу людської душі у звіра або рослину”) і метаморфози (“се можність тілесної переміни чоловіка у звіра або навпаки”[9]). До В.Гнатюка таких глибоких, конститутивних досліджень, присвячених народним казкам про тварин, не зафіксовано. Він сам це зазначив: “Українська народна байка (казка про тварин. –– Г.С.) не була досі предметом окремих дослідів; західні автори не знають її і не згадують ніде, а зі східних лише російські дотикають її, та й то настільки, наскільки вона входить у «русскую сказку»”[10].

Хоча робота В.Гнатюка є одним із найґрунтовніших наукових досліджень про тваринний епос, все ж викликала ряд критичних застережень. Ученого критикували за відсутність послідовності в трактуванні таких дефініцій, як байка про тварин і як казка про тварин, що “вносило зайву плутанину в термінологію, утруднювало визначення жанрових рис даних різновидів казкової творчості”[11].

Генезис казки є основною проблемою й передмови В. Гнатюка до збірки народих казок “Баронський син в Америці”, де вчений простежує відмінність європейських казок від індійських та арабських. В іншій своїй передмові –– до збірки “Народні казки” (Львів, 1913) –– В.Гнатюк робить спробу дослідити, чим відрізняється народна новела від казки.

Отже, збираючи, систематизуючи й досліджуючи народні казки, І. Франко і В.Гнатюк зробили вагомий внесок у скарбницю українського фольклору й фольклористики. Розуміючи нагальну потребу в обґрунтуванні жанрової специфіки казки, вони зробили перші кроки на шляху її теоретико-наукового осмислення, і ці кроки стали провідними у справі дальших фольклористичних та літературознавчих досліджень.

 

[1] Яценко М.Т. Володимир Гнатюк: Життя і фольклористична діяльність. –– К.: Наукова думка, 1964. –– С. 62.

[2] Грушевський М. Казка (Наша казкова традиція. Головніші казкові мотиви. Інтернаціональне і національне) // Історія української літератури: В 9 кн. –– Т. 1. ––  К.: Либідь, 1993. –– С. 330.

[3] Сокіл Г. Іван Франко про систематику казок у записах Осипа Роздольського // Іван Франко –– письменник, мислитель, громадянин: Матеріали міжнародної наук. конф. – Львів: Світ, 1998. –– С. 528.

[4] Франко І. Відповідь критикові “Перебенді” // Франко І. Зібр.творів: У 50-ти т. – К: Наукова думка, 1980. –– Т. 27. –– С. 308.

[5] Франко I. Curriculum vitae // Франко І. Зібр. творів: У 50-ти т. –– К.: Наукова думка, 1976. –– Т. 29. –– С. 82.

[6] Колесса Ф.М. Історія української етнографії // Відділ рукописів ІМФЕ АН УРСР, ф. 14-2, од. зб.224. –– С. 500.

[7] Франко І. В.Гнатюк. Коломийки // Франко І. Етнографічний збірник. –– Львів, 1906. –– Т. XVІІІ. –– С. 502.

[8] Гнатюк В. Переднє слово. Українські народні байки (звіриний епос). – Т. І-ІІ. Зібрав Володимир Гнатюк // Етнографічний збірник. –– T. XXXVII –– XXXVIII. – Львів: Наукове Товариство ім. Шевченка. –– 1916. –– С. Ill-XII.

[9] Гнатюк В.М. Деякі уваги над байкою // Гнатюк В.М. Вибрані статті про народну творчість. –– К.: Наукова думка, 1966. –– С. 184.

[10] Там само. –– С. 195.

[11] Березовський I.П. Українські народні казки про тварин // Казки про тварин. Упоряд., вступ. стаття та примітки І.П. Березовського. –– К.: Наукова думка, 1979. –– С. 38.