Кілька штрихів до осмислення величі о. Кирила Селецького (29 березня 1835 – 28 квітня 1918)


Кілька штрихів до осмислення величі о. Кирила Селецького (29 березня 1835 – 28 квітня 1918)

Ігор Розлуцький

 
 

Ниво моя, ниво, ниво моя рідна.

Яка ти марненька, яка пуста, бідна.

Марні твої плоди, ти аж чорна стала,

Аж серденько краєсь… вся праця пропала.

Ей сівачу руський, бідний небораче,

Чому ж твоє серце на недолю плаче?

Чому в біді тратиш надію послідню?

Чому проклинаєш свою ниву рідну?

Не проклинай, брате, і не трать надії.

Закладай до плуга воли половії.

І не жалуй, брате, ні праці, ні труду.

Сій здорове зерно для свойого люду.

Тоді твоя праця не піде намарно,

А надія в Бозі, буде жниво гарне.

             Кирило Селецький («Сівач»)

Постать о. Кирила Селецького – велична й феноменальна на обширах української духовності та культури, але водночас маловідома нашому народові, щоб, наближаючись до 100-річчя з дня пам’яті, віддати належну шану великому праведникові України. Сподвижник національної справи, ревний ісповідник християнської віри, письменник, публіцист, культурно-просвітницький діяч, засновник двох монаших згромаджень – Згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви Марії (1892 р.) та Згромадження сестер св. Йосифа Обручника Пречистої Діви Марії (1898 р.), зачинатель захоронок (у сучасному слововжитку – дитячих садків) в Галичині. І це лише скромний перелік неоціненних справ душпастиря Кирила, воістину великого подвижника Духу. Тож ким був для Галичини і ким надалі залишається скромний парох не лише для багатомільйонної громади Української греко-католицької церкви, а, й без сумніву, для всієї України?

Свого часу український поет на еміграції Леонід Полтава написав промовисті рядки про будителя української справи на теренах Західної України Маркіяна Шашкевича,

Що із казальниці в забутому селі

Підносив чашу Рідної Землі

Під Госопода святе благословення –

І безіменним – людське дав імення![1]

 

Ця строфа вражаюче співзвучна із життєписом о. Кирила Селецького, на духовній спадщині якого зростало і зростатиме ще не одне покоління свідомих українців.

Невелике село Підбуж, що на Самбірщині (тепер Дрогобиччина), стало місцем народження людини неабиякої святості, великого подвижника Церкви, гідного сина України. Кирило Селецький прийшов на цей світ 29 березня 1835 року. Рід Селецьких належав до давньої української прикарпатської шляхти, очевидно, герба Драго-Сасів. Батько Кирила, Михайло Джурдж Селецький, був учителем, доволі знаною та освіченою на той час людиною, маючи за плечима чотири класи гімназії. Мати майбутнього священника, Іванна Павликівська, також походила зі знатного роду, її батько обіймав посаду королівського ловчого у Литві. Останнє дало змогу придбати невеликий хутір у Сельці, що на Самбірщині. Тут ідеться, мабуть, про Селець (Сілець) Дрогобицького району, яке розташоване за 13 км. від Самбора. У цьому селі Міхал Тома Корибут Вишневецький, король Польщі і Великий князь Литовський, заснував парафію між 1669 і 1673, протягом цього періоду було споруджено королівську церкву. Сюди невдовзі і переїжджає родина Селецьких з Підбужа. Окрім маленького Кирила, Господь подарував Михайлові та Іванні ще двох доньок – Петронелю й Леонтину.

У 1843 р. сім’я Селецьких знову переїжджає, на цей раз до Самбора. Тут, на думку батьків, дітям легше буде здобути освіту, зрештою й батько Кирила має змогу вчителювати, заробляючи на прожиття приватними викладами серед учнівської молоді. Чотири роки Кирило навчається у Головній школі м. Самбора.

1847 року малий Кирило вступає до Самбірської гімназії, доволі знаної в Галичині. Щоправда, навчання закладу велося латинською мовою, а згодом, після реформи 1850 р., панівне становище зайняла німецька. Що ж до української та польської мов, то ними дозволялися виклади лише окремих предметів. До слова, українська мова зазвучала вперше 1849 р. і пройшла складний шлях становлення у боротьбі з пропольски налаштованими викладачами та учнями, до 1868 р. рідна мова стала обов’язковим предметом у всіх класах – 2 години на тиждень, польська мова з того часу стала факультативною. Чималу підтримку в поширенні української мови надавали священники УГКЦ, першим з яких був Іван Коростенський (1814 – 1888). Його свідчення містять цікаві моменти зародження навчання рідною мовою: «Голова учительського збору Лінцбавер відчитав розпорядок міністерства освіти й дотичну консисторську постанову, а потім я привітав молодь руським словом. Упродовж моєї бесіди сльози крутилися в очах руських дітей. При відході почали польські діти топтати ногами в підлогу й тарабанити кулаками по лавках. Кинулися професори в цей кут, де зробився галас, і криком та погрозами втишили вчинену серенаду, яку спільно зробили польські та руські молодці з риторики».[2]

Значну увагу в гімназії приділяли християнському вихованню, адже щоденно, окрім зимового часу, всі учні, за винятком євреїв, обов’язково були присутніми на Святій Літургії. Крім того, в неділю і святкові дні окремо були заняття з релігії для учнів граматичних і гуманістичних класів. Не менше трьох разів на рік учні сповідалися та причащалися. Початок і закінчення навчального року супроводжувалися святковими Літургіями. Весь колектив гімназії брав участь в урочистих щорічних богослужіннях з нагоди іменин цісаря та поминальних службах за померлими з династії Габсбурґів[3].

Чільне місце у гімназії посідали виклади світового письменства. Творчість зарубіжних та українських майстрів слова назавжди вкарбувалася в пам’яті допитливого гімназиста. Ґете, Шіллер, Шевченко, Міцкевич, Словацький – ось світоглядний фундамент становлення юного гуманітарія.

Згадаймо ще, що це романтичний період не лише європейської, а української культури, де потужним струменем окреслюються національні віяння. Виокремлення власної ідентичності, усвідомлення сутності свого народу як окремої самодостатньої нації має місце і в українській культурі. Тому цілком природно, що в добу романтизму з’являється інтерес до різноманітних студій над народною творчістю та її жанрами. Перед дослідниками-гімназистами, що роблять перші спроби записування фольклору, постає невичерпний пласт ще не звіданої культури, яку неможливо не любити. Серед молодих фольклористів – і Кирило Селецький. Відслонивши завісу, образно кажучи, перед святая святих української духовності, юний гімназист на все життя збереже любов до народної творчості, щедро наповнить нею вже як письменник свої твори.

12 липня 1855 р. Кирило складає іспит зрілості і невдовзі вступає до Львівського університету на богословський факультет. Після трирічних університетських студій продовжує навчання у Перемишльській семінарії, щоб стати священником.

1859 року закінчує семінарію, здобувши, як на той час, солідну освіту з глибоким знанням іноземних мов. У цей час Кирило Селецький одружується з Емілією Івасівкою, донькою пароха села Більче Дрогобицького деканату Миколи Івасівки. Добра, чуйна і вірна дружина взяла на себе чимало турбот, у всьому даючи лад.

А вже 8 січня 1860 р. на свято Собору Пресвятої Богородиці єпископ Григорій Якимович уділяє Кирилу Селецькому тайну священства.

Спершу нововисвячений єрей допомагає як співслужитель парохові Дрогобича, а також продовжує викладати українську мову та малювання у відомій Дрогобицькій гімназії (1859 – 1862 рр.).

З 1867 до 1875 р. у цих гімназійних стінах навчалися Іван Франко, Василь Стефаник (закінчив 1892р.), Лесь Мартович (закінчив 1892р.), Іван Макух (1887 – 1892 рр.), Маурицій Готліб (1865 – 1867) та ціла плеяда інших визначних постатей української, польської та інших культур. Тепер у цьому приміщенні розташований філологічний факультет Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, де гідно продовжуються освітні традиції знаної гімназії.

«Давніше мала Дрогобицька гімназія хороших і людяних професорів, – писав Іван Франко, – котрим не йшло о то, щоб ученик механічно викув завдану лекцію, але котрі передовсім старалися змалу призвичаїти ученика до мислення, та й то до порядного, логічного мислення…

Всі ті люди, поминувши їх позашкільні погляди та діла, були дійсними приятелями молодіжі, уміли єднати собі її прихильність і довірливість, поступали в школі оглядно, тактовно і по найбільшій часті безсторонньо, заохочували оскілько мож до самостійного мислення, до застанови над предметом, до котрого вміли збудити цікавість. Не диво затим, що, маючи таких учителів, Дрогобицька гімназія принаджувала до себе молодіж з инших гімназій, – що між молодіжжю розвивалося життя товариське, будилося щире заняття наукою і навіть сучасними питаннями, більше політичної натури»[4].

Цілком природно, у дописах про Дрогобицьку гімназію Івана Франка ми не знайдемо прізвища о. Кирила Селецького (Франко вступив до гімназії на п’ять років пізніше), але не маємо жодного сумніву, що серед найталановитіших викладачів, які гідні найвищої пошани, був і о. Кирило Селецький.

Зазначимо, що Дрогобицька гімназія відрізнялася від інших і навіть не мала в певному сенсі конкурентів. З різних обставин тут опинялися чи не найкращі педагоги, які чимось проштрафилися перед владою або перед шкільною Крайовою радою. Зазвичай це були польські професори, які брали участь у повстанні проти московської тиранії. Рятуючись від заслань та знищення, вони опинилися в Галичині, і тут виявилось, що чи не єдиною гімназією, яка може взяти їх на роботу, була Дрогобицька. Вирватися з цього навчального закладу учителям з таким минулим було вкрай важко, тому вони мусили терпіти всілякі приниження від уряду та від міста.

Знаходили тут притулок і ті учні, які були з певних причин відраховані з інших гімназій і їх ніде не хотіли приймати. Так опинилися в Дрогобичі учні з Коломийської гімназії Василь Стефаник та Лесь Мартович. Це правда, що Дрогобицька гімназія не мала доброї слави по Галичині, не дуже охоче посилали туди батьки своїх синів, але жодна гімназія Галичини не могла похвалитися ані такими видатними вчителями, ані такими випускниками. Прикметно, що учні Дрогобицької гімназії походили з найнижчих суспільних верств і здобування ними знань було справжньою, як казав Іван Франко, дорогою до світла. Гімназія мала найнижчий відсоток дітей службовців, священиків та заможних людей[5].

Після 1862 р. о. Кирило Селецький розпочинає свою душпастирську діяльність, але перші роки – це радше пошук парафіяльного пристановища.

Він працює сотрудником (помічником пароха) у Старій Солі (від 24 березня 1862 р. до 9 квітня – 1863 р., Старосамбірщина, Львівська область), самостійним капеланом в Біличі Горішнім (від 9 квітня 1863 р. до 1 травня 1865 р., село Біличі, що на Старосамбірщині), завідателем (тимчасовим адміністратором) капелянії Мількова (від 1 травня 1865 р. до 20 лютого 1869 р., село було на території Польщі, на сьогодні не існує; отець навіть підписував свої твори псевдонімом Мілківський чоловік). З 1869 до 1870 р. перебуває в Любачеві (місто на теренах Польщі, Підкарпатське воєводство, бл. 50 км на північний схід від Перемишля) як завідувач парафії. Згодом переїжджає до Вороблика Королівського (1870 – 1872 рр., село в північній Лемківщині, зараз територія Польщі, Підкарпатське воєводство). З 1872 до 1873 р. – капелан у монастирі сестер Чину св. Василія Великого в м. Яворові. Після 1873 до 1874 р. – капелан в Корениці (село тепер знаходиться на теренах Польщі, неподалік Ярослава, Підкарпатське воєводство). З 19 червня 1874 р. отримує парафію у селі Жужелі (Сокальський район, що на Львівщині), до якої належало також і село Цеблів.

У подружньому житті доля подарувала молодій сім’ї Селецьких двох доньок – Олену і Марію. Проте родинне щастя о. Кирила Селецького захмарила хвороба дружини Емілії і невдовзі (1866 року) її передчасна смерть. Отцю лише тридцять років, він повен сил, енергії та ідей, здавалося б, можна лише мріяти про щасливе сімейне життя, виховання, за словами Анни Потоцької, «двох гарних і милих донечок», а вже вдівець з двома сиротами на руках. Очевидці згадують, що пригнічений отець ледь зміг позичити грошей на похорон.[6] Кажуть, біда одна не йде, невдовзі, коли о. Кирило був на парафії в Мількові, застудившись, помирає і старша донька Олена. Залишилася одна, як спомин про прекрасне минуле, Марія. Згодом батько віддасть її на виховання сестрам Василіянкам. Досягнувши повноліття, Марія стала дружиною о. Теофіла Лаврівського. Рід давнього роду Селецьких зберігся і до сьогодні.

У Мількові о. Кирило Селецький познайомився з графською родиною Потоцьких і був частим гостем в освіченому товаристві. Тут до послуг отця була чимала книгозбірня, парох залюбки користувався нею. Збирав він і власну бібліотеку.

Отець Кирило дуже ретельно готувався до кожної проповіді – і був щедро винагороджений, бо «… слова натхненного проповідника глибоко падали у серця слухачів і викликували дивну переміну в душах людей.

Як сонце тягне до себе колоски збіжа і наливає їх зерном, так він своєю особою приковував слухачів, притягав їх душі до Бога і наливав зерном Святого Духа. Майстерно вів душпастирську працю, особливо у Св. Сповіді, коли говорив в імені Христа серцем до серця…

А як маєстатично служив о. Селецький Службу Божу! Справді він так лучився тісно зі своїм первовзором – Христом, що його лице промінювало надземним блиском»[7].

На кожній парафії О. Кирило Селецький піклується про величність і красу храмів і за короткий час встигає зробити чимало, хоча на окремих парафіях служив лише один-два роки. Тогочасне суспільство було бідне, деколи селянин на мав коштів, аби купити зерно для засіву ниви і ледве зводив кінці з кінцями: тут не те що говорити – мріяти про якийсь гріш годі було. І все ж за єрейства К. Селецького на багатьох його парафіях відбувався великий здвиг.

У Мількові молодий священник відновлює іконостас, на допомогу приходить сама графина Анна Потоцька з Олешич, що місяцями невтомно працює над реставрацією ікон. Теплі взаємини з родиною графів Потоцьких о. Кирило зберіг на все життя. Потоцькі допомагали не лише у справі відновлення храмів УГКЦ, а й сприяли відродженню української справи.

У Любачеві Селецький планує зводити нову церкву, купує будівельні матеріали, у Жужелі перекриває купол храму, облаштовує внутрішній інтер’єр, розписи та іконостас, будує дзвіницю, купує дзвони, у Цеблові також розмальовує інтер’єр церкви.

Наприкінці 60-х рр. ХІХ століття Галичина переживає неабияке культурне піднесення. Велику роль у цій справі відіграло новостворене 8 грудня 1868 р. товариство «Просвіта» у Львові, біля витоків якого були знакові постаті української культури: Юліян Романчук, Омелян Огоновський, Володимир Барвінський, Анатолій Вахнянин, Володимир Федорович. «Задача того товариства звернена в головній мірі на просвіту сельского народу, на піддвигненє того ж, за помочею письменства і науки, із єго моральної і матеріяльної нужди».[8] Примітно, що Кирило Селецький говорив про заснування такого освітнього крайового товариства ще 1860 р., маючи лише 25 років.

На сьогодні уже минула знаменна дата – 150 років з часу заснування «Просвіти», а про роль їх засновників та діяльних членів сказано гріховно мало. Передусім ідеться про постать Селецького, дійсного члена товариства, що був навіть не одним з, а таки першим, хто відразу ж ревно поринув у вир української справи.

Поки Головна Руська Рада просить «задержати на деякий час викладову німецьку мову», доки будуть написані підручники з викладання української мови, о. Кирило Селецький представив уже до друку читанку народною мовою «Своя хата». Але коштів на видання у «Просвіті» бракувало, не знайшлося також видавця для української справи ані у Львові, ні в Перемишлі. Лише зусиллям родини Потоцьких в Олешичах видання побачило світ 1869 р., накладом гр. Потоцької, зглядно її матері Целестини Дзялинської з Познаня.[9] Зрештою, це тема окремої наукової студії.

Творча спадщина о. Кирила Селецького настільки різноманітна і багатогранна, що вистачило б не одне покоління. Тому цілком упевнено можна говорити про величезний внесок автора у розбудову УГКЦ, українського письменства, української мови та культури, рівно ж і в розбудову української державності. Ще в середині ХІХ століття парох роздумує над величчю українського народу, який нічим не гірший за інші народи, а навіть кращий.

З 1868 р. Кирило Селецький активно займається письменницькою діяльністю, часто друкується у часописах «Просвіти» (Письмо з «Просвіти», Календар товариства «Просвіта»), у періодичних церковних та суспільно-політичних виданнях («Книжочка Миссійна», «Душпастир. Церковна часопис», «Діло», «Християнський Голос», «Письмо місячне іллюстроване для народа», «Богословский Вістник», «Нива», «Рускій Сіон», «Посланник»). Виходять й окремі видання: «Своя хата. Читанка», «Катехизис для дітей греко-католицького обряду», «Книга мудрости, або Житє чесного чоловіка», «Золота книжочка», «Праведний Товія», «Житє св. Івана Золотоустого», «Відкритє Америки», «З житя Якова Кука, або Що зможе сильна воля і труд постійний», «Короткії упражненія катехетичискії і біблійна історія до ужитку матерей христіаньских, захоронок і душпастирей», «Отець Іоанн Боско – єго житє і діла», «О власних силах», «Як уладжене має бути житє доброї законниці», «Гадра-ісповідниця. Оповіданє з житя арабських христіян», «Ікона Пречистої Діви».

Твори о. Кирила Селецького приваблюють передовсім щирістю, зворушливою сентиментальністю та колоритністю рідної мови, надзвичайно потужним, але ненав’язливим моралізаторським євангельським аспектом. Письменник говорить про християнські цінності, які повинні стати загальнолюдським надбанням. За рядками його творів – не лише надзвичайно ерудований автор, а багатющий внутрішній світ, який зосереджений на шляхетній ідеї – ідеї служіння Богу і людям. Абсолютна довіра до Господа, всеціле покладання на Творця і Його Провидіння наскрізно прошиває його тексти, творить концептуально-християнське підґрунтя світорецепцій.

Уже перший його масштабний твір – читанка «Своя хата» – засвідчив про появу доволі ерудованого і зрілого письменника. Хоча ми розглядаємо спадщину автора, який передовсім є людиною своєї епохи та актуальним для свого часу, однак й до сьогодні залишаються надзвичайно важливими мотиви його творів, їхній євангельський пафос.

Читанка є збіркою різних за жанрами творів (вірші, оповідання, казки), але вони об’єднані спільною – християнською та національною – тематикою і проблематикою. В основі сюжетів – авторські оповідки, героїчні перекази, художні обсервації власного життя, життя на різних парафіях, виклади біблійних історій. Інколи ці оповіді подібні до хронологій. Проте письменницький талант надає їм візії художніх творів, які стають цікавими не лише для дітей, а й для дорослої читацької аудиторії.

Цікава й сама структура читанки о. Кирила Селецького, яка, на перший погляд, для читача може видатися збіркою дещо хаотичних творів. Але кращої структури книги годі було придумати. Тексти насамперед носили просвітницьку роль, тому отець подає, окрім цікавих розповідей народно-богословського характеру, своєрідні поради розбудови громади, це своєрідна модель самоврядування, побудована на життєвому досвіді діяльного пароха.

Письменницький погляд на світ – християнсько-національний. Все решта – від лукавого. Видається, що він дещо неординарно ставиться до інших національних меншин. Однак це абсолютно помилкове враження, українська нація самодостатня… І тут відлунює Франкове: як рівні з рівними. А якщо деякі вчинки ідуть на шкоду громади, в тому числі й від інших народів, отець, як добрий пастир, не лише гостро критикує зло, а вдається до більш рішучих дій.

З перших сторінок читанки віє потужнім Шевченковим – «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Не випадково ці слова розміщено на титульній сторінці книги. У творчості Селецького виразно простежується Шевченкова традиція не лише як національного титана, а й романтика.

Першим твором читанки є поезія «Не понехай свою хату», де сентиментально-роматична ідилія української хати трансформується в страшне дійство, що загрожує згодом катастрофою в національному плані. О. Селецький добре усвідомлює важливість національного самоствердження, тому чітко дає імператив збереження своєї самобутності майже біблійним висловом «Не понехай свою хату!». Символічний образ сакральної сільської хати Кирила Селецького розростається до мегаобразу масштабу держави, де прочитується Шевченкова Україна з її невдячними синами-недолюдками, що здатні з матері зняти останню полатану свитину. У Селецького невдячний син залишає самотню матір напризволяще, а отже – на вірну смерть, сам іде на службу до чужинців.

Автобіографічні штрихи віднаходимо в оповіданні «Гденещо за громаду Білиньку», де автор розповідає про побудову нової церкви. Тут, очевидно, йдеться про будівництво храму 1857 р., адже отець був капеланом в Біличі Горішнім й увіковічнив цей факт короткою оповіддю.

Як талановитий письменник К. Селецький проявляє себе в оповіданні «Невдяка синівська» та в казці «Вечерниці і що на них Михайло Бабей о добрім сину розповідав».

Тема селянства, самотньої старості на той час була особливо актуальна, часто доводилося чути історії про батька чи то матір та невдячного сина. Цей сюжет використовували згодом також українські письменники, зокрема Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Борис Антоненко-Давидович. Тож ми можемо говорити про певну літературну традицію в українському письменстві, біля витоків якої стояв духовний парох Селецький, багато в чому випереджуючи багатьох українських митців. Оповідання о. Кирила не стало, на жаль, таким надбанням, як, скажімо, оповідання класика Михайла Коцюбинського «Що записано в книгу життя», де вже сама назва сприймалася як прецедентнй текст. Одначе сюжет Селецького не менш драматичний і більш наближений до народного. «Стефан обзи́ратся і каже до старшого хлопця: «А де же-сьте, діти, тоту дрантяву свитчину діли, що-м ю з хати винес, аби старого вкрити».

На тоє відзивався старший хлопець:

«Тоту, татуню, лишили-сьмо дома і сховали добре, щоби-сьмо мали тебе чим вкрити, як тя будем так колись на старі літа вовкам на жир везти».[10]

Старший син стає голосом сумління для батька, рятуючи від загибелі залишеного дідуся. Від себе додає Селецький мотив покаяння і прощення. Цей прохристиянський фінал автор часто використовує у багатьох художніх творах.

Казка «Вечерниці і що на них Михайло Бабей о добрім сину розповідав», або – як варіант – «Казка о добрім сину», пережила чимало видань, друкувалася у збірниках разом із творами Андерсена, Михайла Старицького, Омеляна Огоновського, Івана Верхратського та ін., тричі перевидавалася Юліаном Романчуком в «Читанці рускій для низших кляс середних шкіл» (1871 р., 1879 р. і 1886 р.) як «Казка о добрім сині». Її можна віднести до найкращих авторських творів цього жанру, вона майже двадцять років не сходила зі шпальт дитячих видань. Динамічний, сповнений пригод сюжет становлення головного героя – від простого селянина до мудрого правителя – і фінал як антипод до попереднього оповідання: біблійна шана дітей до батьків, відлуння християнських мотивів та правдивого шанування батьків в українській традиції. Це релігійні вкраплення автора, де християнство виконує особливу роль, а звернення до Творця органічно вплетені у текст і стають невід’ємними елементами художнього світу митця.

Кирило Селецький часто змальовує ідеального пароха, вочевидь, таким і сам був, ревно сповняючи служіння Богові і людям. Це і отець Єроним з однойменного оповідання, це священник-учитель з оповідання «Пташина», це епізодичні появи служителів церкви, але ці постаті мають важливе смислове навантаження. Вони завжди несуть мудрість і простоту, їх слухають і шанують, вони – немов вартові на сторожі правди.

Життя часто вносило свої корективи, так би мовити, щедро постачало сюжети, ідеї, повчання – і отець охудожнював фабулу. Друга половина ХІХ століття в Галичині була позначена боротьбою з п’янством, утворювалися товариства тверезості, ставили пам’ятні хрести. Провідну роль у цій боротьбі відіграла УГКЦ. Ще від 1844 р. митрополит Михайло Левицький, згодом митрополит Йосиф Сембратович, митроплит Сильвестр Сембратович, митрополит Андрей Шептицький наголошували на необхідності боротьби з алкоголем. Такі події не могли пройти повз увагу талановитого пароха. О. Кирило Селецький заснував «Братство тверезості», до якого 1884 р. записалося 451особа в Жужелі й 311 – у Цеблові. Він сам наводив лад на парафіях Жужеля та Цеблова: на знак подяки звільнення від алкогольної залежності було збудовано капличку при дорозі з Белза до Сокаля, офірували вдячні селяни й інші цінні речі: «В пам’ять окінченого п’ятилітнього періоду зареченя ся [в]іт горілки прихожан Жужеля господар ч.[елядник] Василь Війтович жертвовал фелон до здишной церкви в цінности 12 злр.[злотих ринських] – за которий то дар в імени той же церкви сердечне «Боже заплать» всенародно складаю»,[11] – зазначає душпастир. Як згадує о. Т. Вергун, люди в Цеблові невдовзі збойкотували корчму, роками ніхто не ходив до неї. А по смерті орендаря вдова продала шинок. Третину заплатила читальня «Просвіти», третину молочарська спілка, третину банк Райфайзена. Так утворилися в колишній корчмі читальня «Просвіти», кооперативна і театральна зали[12].

Кирило Селецький увіковічнив ці події ще й художньо – «Втрафила коса на камінь», «До чого доводит піянство, а до чого тверезість». Наведемо лише фрагмент останнього: «Днесь позабули вони з всім о горячих напитках і стали зажиточними господарями. В їх сліди вступили і другії громадяне. Поволи корчма опустіла, жид не мав чим аренду заплатити і забрався з села. Від того часу стали в всім инакші порядки в селі проявлятися. Здвигнено дім громадскій на один поверх, де на долі приміщено касу Райфайзена і крамницю, нагорі читальню, в котрій в часі довгих зимових вечерів збиралася молодь і під доглядом старшини читали, співали, одним словом, честно і по-христіански забавлялися».[13]

Кирило Селецький суттєво спричинився до створення читалень. Це були немов перші школи для дорослої громади. І такі неоціненні послуги для села о. Селецький залишив чи не на кожній парафії. Любачів, Жужель, Цеблів – ось перші громади, де змогли долучитися до освітньо-культурного життя молодь і дорослі.

Ще один важливий внесок у розбудову громадського життя – це створення позичкових кас, громадських шпихлірів та молочарських спілок, а подекуди й організація торгівлі, відкриття крамниць. Ці заходи парох втілює в життя на ввірених йому парафіяльних селах (Мільків, Любачів, Жужель, Цеблів) та містечку Белзі. Оповідь «За школу та за шпихлір громадскій в Німстові» переконливо доводить неабияку вартість такої справи.

Доволі промовисто про діяльність о. Кирила в цій сфері пише графиня Анна з Дзялинських Потоцька: «Na Miłkowie, na strasznych piaskach, przy ubogiej nadzwyczaj ludności z głodu umrzeć było można.

Był to człowiek (o. Sełeckyj) niepowszedniego umysłu, hartu duszy, wytrwałości i pracy. Zaprzyjaźnili się z moim mężem odrazu. Zakładali we dwójkę Towarzystwa Zaliczkowe według Schulzego z Delitzsch, sklepiki konsumpcyjne, stowarzyszenia zarobkowe, rzemieślnicze – słowem, walczyli przeciw lichwie, pijaństwu, ciemnocie starając się zarazem z dobrobytem materialnym wprowadzać zdrową i na religii opartą oświatę»[14].

Знаковим явищем церковно-суспільного життя була поява першого україномовного «Катехизису для дітей греко-католицького обряду» у Львові 1869, який був частковим перекладом аналогічної праці священника-єзуїта Дегарбе, ТІ (Товариство Ісуса – І. Р.). Це одне з авангардних видань новоствореної «Просвіти», яке було апробоване преосв. архп. Йосифом Сембратовичем. А рішенням Крайової шкільної ради «Катехизм…» отця Селецького припоручаєся бібліотекам шкіл і учителям релігії для легшого преподавання тої науки[15]. Наклад у 3000 примірників за сприянням графині А. Потоцької було подаровано товариству «Просвіта» для розповсюдження серед громад.

Прочитуючи численно представлені твори о. Селецького на дитячу тематику на сторінках різноманітних читанок (оповіді «Шкло», «Ікона Пречистої Діви», «Желізо», «Щур з’їв желізо (казка)», «Жертва любови» та ін.), впевнено можемо називати отця дитячим письменником. Він тонко відчуває дитячу душу, особливо коли намагається навчити чи то молитов, чи то катехизму або прищепити шану до людей чи піклування про природу. У його світі діти прості, зазвичай бідні, чесні, які завдяки наполегливості та непохитній вірі в Бога стають непересічними особистостями. Вони допитливі, розумні, сповнені великих надій. Такі ж надії покладає на молоду аудиторію і сам о. Кирило Селецький: сіючи слово, вірить, що добрі будуть жнива.

Автор намагається одразу зацікавити читача. Здавалося б, звичайна історія з оповідання «Желізо», яких в сільському побуті було чимало, однак письменник доволі динамічно будує сюжет. «Хто був римар Григорій, – немов спорадично запитує дитячий письменник і одразу хитро продовжує, – о тім богато би розказувати»[16], створюючи інтригу для реципієнта.

В оповіданні «Шкло» батько вчить допитливого хлопчика ремеслу. Увагу привертає цікава деталь, яка нібито побіжно стосується тексту, але промовисто свідчить про побожність селян. Окремими фразами батько не забуває подякувати Богові за зроблену справу. Зрештою, і самі взаємини між люблячим батьком і допитливим сином в чомусь ретроспективно нагадують одвічних біблійних персонажів. Короткі прості речення, які містять не лише сюжет, а й дидактику; проста доступна мова українського Боско без зайвих труднощів допомагають завоювати читацьку аудиторію. «Старість не радість», – кажуть люде і добре кажуть, – бо так само, як тая вода, що плине рікою, назад не вернеся, так і тії сили і здоровлє, що були замолоду, вже більше не вернуться»[17], – розпочинає свою розповідь о. Селецький. А хіба не сотні разів доводилося чути це допитливим читачам? Письменник пише про те, що йому відомо, і про тих, кого знає, щедро доповнюючи з джерел народної мудрості. Тут і Мільків, і Німстів, і Солянка, і Добромиль, Білич Горішній (Біличі), і Старий Самбір, і Самбір, річка Дністер тощо. Деякі мотиви такої техніки нагадають нам твори українських авторів Миколи Устияновича, митців-логосівців, зокрема, о. Василя Мельника (Лімниченка) та французького християнського майстра слова, Нобелівського лауреата Франсуа Моріака, якого часто називають католицьким письменником.

Талановитий педагог о. Кирило Селецький є засновником українських дитячих захоронок, якими тоді вперше опікувалися сестри створених ним згромаджень. Тому й не дивно, що назріла потреба посібника. І ось у 1896 р. світ побачила книга «Короткії упражненія катехитическії і Біблійна історія до ужитку матерей христіаньских, захоронок і душпастирей», ще раніше – перший «Катехизис…» народною українською мовою. Ці авангардні видання стали новою методикою навчання релігії, правд віри, а короткі біблійні історії, талановито осмислені отцем, надовго були настільними книгами для багатьох галицьких родин. Зважмо й те, що це перші праці такого характеру. До слова, студії навколо педагогічної спадщини та й загалом постаті Кирила Селецького ще чекають свого фахового дослідника. Виклади, здавалося б, звичайного сільського пароха на той час могли би бути науковими матеріалами щодо концепції християнської дошкільної освіти. «Реліґійноє упражненіє з малими, не буде се систематична наука о Бозі і Божих ділах, довжно [в]оно проістекати з сего, на що діти щодень дивлятся, що чуют або чим ся занимают. Єдного разу буде ся наука тая [в]ідносити до свята, що має обходитися або вже обходилося, другого разу до приключенія, котре діти занимає. Припадок, радість або смуток, неприличність, також якоє-от поблудженіє будуть предметом науки. Днесь приложиш ти твою науку до співанки, що ю дітей виучиш, завтра до пословиці, до стишка або до молитви, котру обговорити хочеш, щоби з содержанієм єї діти обзнакомити»[18].

Кирило Селецький продовжує християнсько-літературну традицію, започатковану Маркіяном Шашкевичем, хоча ми й не віднаходимо якихось конкретних цитувань художньої спадщини одного з найталановитіших представників «Руської Трійці». Особливо це помітно у книзі «Короткії упражненія…», де автор подає біблійні історії для читацької аудиторії («Сотвореніє світа», «Первий гріх», «Авель і Каїн», «Потоп», «Рождество Ісуса Христа»…). Маркіян Шашкевич також використовує ці сюжети («Сотворінє світа», «Гріх первородний», «Смерть Авля», «Затоп[а] всесвітна», «Рождество і житє Спасителя нашого, Ісуса Христа»[19]…). Запити на появу подібних сюжетів були продиктовані часом, а ще в обох була однакова духовна школа, обидва дбали за освіченість та моральність народу.

На період заснування закладів для виховання та опіки дітей припадає час створення монаших згромаджень. І знову безпрецедентний випадок в історії церкви: одружений парох став засновником двох монаших згромаджень.

Сьогодні з певністю можемо ствердно говорити про о. Кирила Селецького як про предтечу відродження чернецтва східного обряду Української греко-католицької церкви, оскільки він випередив у своїй праці багатьох церковних мужів, зокрема й митрополита Андрея Шептицького. Ще в 1872 – 73 рр., коли був духівником у монастирі сс. Василіянок, починає задумуватися над сенсом монастирського життя, і тоді народжується думка про заснування чернецтва. Отець часто бачив чимало охочих і достойних цього покликання, тим паче, що останнє на той час в Галичині переживало занепад – через суспільно-політичні умови та через наслідки діяльності цісарської політики. Але факт: деякі монастирі були навмисне зачинені, скасовані цісарем Францем Йосифом як неприбуткові. А ті, що залишалися, провадили здебільшого закрите життя, і потрапляли в монастирі лише заможні дівчата. Далекоглядний душпастир бачить неабиякі перспективи розвитку монастирського життя, де служіння Богові буде поєднано зі служінням та вихованням молодого покоління. Можливо, на отця справила вплив історія та відвідини батьківщини о. Івана Боско, який залишив після себе численну спадщину щодо опіки дітей.

Попереду отця чекала титанічна праця – не лише як організатора, а як вченого, богослова, адже не було ні уставів, ні монаших правил, ні статутів, не кажучи про майно. Окрім того, на той час, аби дівчині вступити до монастиря, потрібна була певна плата, так зване віно, визначене грошима, або поле. За словами дослідниці Стефанії Марко, придане становило від 1500 до 3000 гульденів, окрім того, претендентка мала би бути освічена. Якщо брати тогочасні грошові розрахунки (1 руський гульден = 2 корони = 100 ґрейцарів, а заробітна плата у Львові 1898 р. для жінок зазвичай становила 55 ґрейцарів), то було потрібно роки (не менше 8 р., без витрат на проживання і харчування), а то й десятиліття, щоби претендентка до вступу у чернецтво змогла заробити віно.[20] Звісно, останнього часто не мали прості сільські постулянтки. Кирило Селецький скасував цю «норму» для кандидаток на побожне монастирське життя. «Се уважаю гріхом, – зазначає у листі о. Кирило Селецький до митрополита Андрея Шептицького. – Най кандидатка принесе розум і сердце, жаріюче любов’ю Христа, і охоче потрудиться для спасенія душ людских – се стане за всі марне тисячі, чи сотні, які внесла би до згромадження».[21]

19 квітня 1892 р. о. Кирило Селецький просить про затвердження статуту сестер-служебниць, які сам укладає. Щоправда, як зазначає автор правил, консультації при опрацюванні статуту надавали о. Каспер Щепковський з оо. Єзуїтів та оо. Василіяни, які тоді прибули на запрошення отця провадити місійні науки в Жужелі, один з яких о. Є. Ломницький[22]. Останній відіграє суперечливу роль в житті о. Кирила Селецького, стверджуючи, начебто він є засновником Згромадження сестер-служебниць, а церковна влада не розібравшись сприяє зреченню о. Кирила Селецького з уряду Прокуратора сестер-служебниць. Згодом єпископ Йосафат Коциловський на 25-ту річницю з дня пам’яті о. Кирила Слецького переконливо твердить про о. Селецького як засновника згромадження сестер-служебниць. Про головну роль у створенні згромадження аргументовано заявляє о. д-р. Теодор Вергун – найавторитетніший біограф і учень отця, виходець села Цеблів. Про це переконливо говорить єпископ Андрій Сапеляк, митрополит Андрей Шептицький у листі до сестер-служебниць з нагоди 50-річчя їхнього згромадження 1942 р., о. Йосип Годунько та ін. Однак дискусія щодо першості у створенні згромадження, на превеликий жаль, триває й до сьогодні.

Можемо уявити собі нині, який удар мусив витримати отець. Кирило Селецький згодом писав: «не розслідивши справи як належить, не держачися засади audiatur et altera pars (необхідно вислухати і протилежну сторону – І. Р.) іменував о. Ломницького комісарем духовним сс.-служебниць. «Кардинал порішив справу моєї інститутції без мене. От таку заплату получив я за мої труди коло діла, котрим хотів прислужитись церкві і народові мому. Ніхто не розсліджував справи… всі повірили на слова і видали засуд. Слава Богу за все».[23] Шляхетності о. Селецького можна лише дивуватися. Ніколи не нарікав, не зводив доносів чи наклепів і ніколи нікого не обмовив. Навіть не противився зреченню згромадження як засновник, а ще довгі роки тихо і сумлінно допомагав сестрам, піклуючись про них.

Як підсумок нашої розмови дозволимо повністю процитувати слова о. Кирила Селецького, які ставлять крапку в довгій дискусії про заснування згромадження. Це, згідно з євангельським, для тих, «хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає»:

«Ось розкривається перед очима читачів образ ходу сеї так важної справи не для пустого славословія тих високоповажаних личностей, котрі словом і ділом стали мені помічні в переведенні діла, тільки, щоби дати наглядний доказ… Не писав я також це для звеличання себе перед світом. Єсьм убогий сільський парох. Не посідаю ні сіл, ні фільварків, тільки посідаю превеликий капітал в серці моїм а тим капіталом – горяча любов мого народу і сильна віра у Боже Провидіння, котре видимо опікуєся тою справою. З тою вірою ступаю сміло вперед і надіюся з грядучим роком при помочи Божій і співпраці всіх людей доброї волі о много більший терен для будучої праці над моральним і матеріяльним двигненням народа здобути. Деякі люди посудили мене о погоню за «нищетною славою» перед світом. Тим відповідаю сло­вами св. ап. Павла: «Я посадив, Аполлос поливав, але Бог дав зріст. Для того, не той хто садить, є чим, ані той хто поливає, але Бог, що дає зріст» (Кор. 1. 3:6). З тих слів, надіюся, зрозуміють вони наглядно, кому властиво в тім ділі слава і честь належиться»[24].

Не забракло пароху Жужеля ні снаги, ні розуміння, ані досвіду для створення другого монашого згромадження, про яке 27 грудня 1909 р. повідомив парох Ординаріат в Перемишлі. Так було фактично створено нове Згромадження сестер святого Йосифа в Цеблові, хоча впровадження самої ідеї монастиря відбулося значно раніше. Первинна будівля за старанням о. Кирила Селецького постала на землі батьків Анни Кіселик, яка була разом з сестрою Параскевою першою претенденткою до чернечого життя. Ще 1898 р. було розпочато будівництво дому монастиря на обійсті Кіселик. Так збулася ще одна мрія о. Селецького. Сестри, окрім опанування різного ремесла, ревно здійснюють турботу про дітей у захоронці в Цеблові.

За свою невтомну працю на духовній та просвітницькій ниві о. Кирило Селецький був відзначений почесними нагородами: це і крилошанські відзнаки, і цензор книг релігійного змісту, і деканом, і предсідателем церковного суду з правом вирішального голосу, і почесним шамбеляном. У рік відзначення 50- річчя священнства (1910 р.) цісар надав отцю найвищу нагороду – Хрест Лицарського Ордену Франца Йосифа. Здавалося, церковна та світська влада оцінили заслуги о. Селецького. Були інші коштовні подарунки: єпатрихиль, чаша, дарохранильниця, ікони тощо, але нічого не залишив для себе, віддав до каплиці сестрам святого Йосифа в Цеблові. До цієї каплиці він завжди буде квапитися на молитву до Богородиці, тут часто, залишивши суєту суєт, він наодинці зі своїм Творцем, тут у молитовному єднанні немає місця світській метушні. Навіть коли важко занедужав в квітні 1918 р. і його ледь притомного знайшли в каплиці сестри, згодом як люблячий духовний батько дорікав своїм вихованкам: «Ви не даєте мені Матінці Божій помолитися», – тому мусили сестри відносити хворого отця назад до каплиці. Там 25 квітня 1918 р. прийняв востаннє Святі Тайни, згодом посліднє розгрішення вночі з суботи на неділю (27–28 квітня) з рук о. Івана Яроша. А вже пополудні перестало битися серце великого праведника і подвижника української справи.

Оповідають, що з приходом до Жужеля К. Селецький посадив ясеня. «Це на труну для себе», – мовив. А 1915 р. поглянув на розлогого красеня і сказав, що вже пора. Дерево зрубали, порізали на тертиці і за проханням пароха, – мовляв, так безпечніше перед війною, – заховали на горищі сестер св. Йосифа. Добре знав прозорливий отець, чому в Цеблові зберігатиме зрубаного ясеня.

Готувався до відходу у вічність заздалегідь, намагаючись полагодити земні справи. Написав єпископу Йосафату листа з проханням опікуватися своїми духовними дітьми – сестрами св. Йосифа, створив молитву, яку заповів прочинати на своєму похороні.

«Укінчив я… рік мойого душпастирства. Честь, і слава, і благодареннє Тобі, Христе, за те, що вже з малу оживив мене гадкою служити Церкві і мойому безталанному народові. Ішов я дорогою життя, часто потикався на ній; часто находив колючки і терня, що не раз вкололо болюче у серце; а ту ось загуділа буря пристрастей.

Здавалось, що нема ратунку, що не остоюсь коло житейської колотнечі, що погибну навіки. Ти, Христе, не полишив мене, нужденного сироти, подав мені руку й уратував тоді, коли я того не надіявся. Ти не дозволив свойому сотворінню погибнути. Честь і слава Тобі, Христе.

Серед світа лукавого находив я гидь всіляку, бачив правду і спра­ведливість потоптану, бачив, як ті, що мали бути світилами, незрячно темноту духовну розповсюднювали. Серце щеміло з болю, коли бачив як брат брата кривдив на славі і на маєтку, як нечесть славлено і величано, як безкарно зневажувано Пана і Сотворителя усієї вселенної; як творено поклони земським ідолам.

Вже наближаєсь кінець днів життя мойого, днів болізни і терпінь старечих. Ти дав сили, дав здоровля, дав спроможність довершити діло, котре би принесло душам людським спасення і хосен тяжко гнобленому народові мойому.

Честь і слава і благодарення най буде по всі віки. Амінь»

Відома також майже містична історія молодої новиціатки Катерини Шапки, що прагнула чернечого життя. Молодій кандидатці перечили батьки. «Не журися, я все постараюсь для тебе», – лагідно промовив отець. Та передчасна смерть перервала сподівання Катерини. Почула на монастирському пасовиську сумний стогін церковних дзвонів. Мабуть, кінець моїм мріям. Та раптом почула голос: «Отець пралат в небі. Ти в монастирі будеш. А це знак для тебе: під їхнім тілом знайдеш свій сінник». Яке ж було здивування Катерини, коли ввечері дізналася, що її сінник поклали під тіло пралата[25]. Сьогодні УГКЦ закликає ревно молитися усім вірним за прославлення на Божих престолах поряд з митрополитом Андрем Шептицьким і Сестри Варвари (Катерини Шапки) – Головної настоятельки Згромадження сестер св. Йосифа (1896–1942)[26].

Непересічний талант отця-педагога залишив для юних нащадків вишукану художню спадщину. Мабуть, вірив, услід за Швченком, що «раз добром нагріте серце вік не прохолоне!». Чого варта лише «Золота книжочка» (ми, враховуючи формат книги та відсутність чітко вказаного авторства окремих творів, свідомо не подаємо тексти до пропонованого тому), яка є збірником за редакцією о. Кирила дитячих віршів, пісень, ігор, п’єс тощо. Це своєрідний поетичний молитвослов для дошкільнят. Немає жодного сумніву, що з таким підручним матеріалом вихованкам отця значно легше було працювати з малечею, а допитливим слухачам – вельми цікаво на студіях своїх наставників. Навчання через гру – ось що пропонує о. Селецький, а хіба це не концепція сучасної української освіти, яка чомусь запозичена… аж з далекої Фінляндії.

Творчий доробок о. Кирила Селецького виходять далеко за межі якогось одного жанру, скажімо: дитячих розповідей, публіцистики чи богослов’я. Душпастир і митець в одній особі осмислює та синтезує в собі все, що стосується розвитку церкви та суспільства. З одного боку, можна навіть говорити про «втрату» непересічного письменника, але чи можна стверджувати, що це драма взагалі, якщо перед нами настільки талановита людина у всіх сферах життєдіяльності. Селецький, образно кажучи, вільно володів октавами людських душ, незважаючи на вік, статус і матеріальне становище.

Художня спадщина о. Кирила Селецького глибоко філософська, з моральних повчань виростають дороговкази існування людини на землі. Автор ставить акцент на екзистенції особистості, виходячи передовсім з християнської та національної моралі. «Тепер питамся, що же єсть ціль житє чоловіка? – роздумує богослов. – Не єсть же [в]оно тілько сном, і то дуже коротким сном? Один має сон солодкій і розкішний, другій має сон немилий та страшний. Лиш чим каждий з нас єсть і яка єго судьба буде, то аж тогди укажеся, коли пробудится із сну, то єсть коли смерть здійме з душі обгортку тілесну, у яку [в]она на сім світі одягнена була… Коли тобі зле ведеся ту на земли, то подумай собі, що то тілько сон такій тяжкій, що всі терпінія і нужди переминутся і щезнут, мов тая мрака, що ранком уносится над лугами нашими; – зажди тілько цятку, жій честно і добре, а коли прійде смерть і ти збудешся до нового житя, то доконаєшся, як добрий єсть той Пан на небі і яке серце у нього, доконаєшся, що тоє чого тобі ту на земли [в]ітказав, с великою лихвою там ти передасть. Одна хвилка в небі більше значит, чим тисяча літ, прожитих ту на земли хотя й би у найбільших розкошах!»[27]

У студії «Як має бути уладжене житя доброї законниці» відчутна неабияка ерудиція о. Селецького як богослова. Чогось подібного на той час в історії УГКЦ годі було й шукати, зрештою, як і статутів для чернечих згромаджень. Сам текст, основою для якого стала праця «La monacca perfetta: ritratta dalla Scrittura Sacra auttorita et essempi de santi padri» італійського монаха Карла Андреа Бассо, наближає нас до творів отців церкви Василія Великого, Івана Золотустого, Івана Ліствичника, Томи Аквінського та ін. Монаший подвиг інколи видається надважким, а то й непосильним для світської людини, проте в тлумаченні о. Селецького навіть найбільш аскетичні речі стають милі та зрозумілі. Тому й не складно зрозуміти євангельське: «Ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий». Отець як добрий вчитель крок за кроком показує шлях морального вдосконалення. І всюди присутня любов автора і педагогічний талант і тактовність.

Серед багатьох сходинок сходження до Бога примітним нам видається образ книги. Ми свідомо наводимо лише один невеликий фрагмент, аби показати любов і відповідальність отця у своїй праці. Вчувається якась сакральна традиція, очевидно, ще від Ярослава Мудрого та «Повчання дітям» Володимира Мономаха: «Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість-бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина… Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він із Богом або зі святими мужами».[28] Отець вишукує найпоетичніші рядки про доброчесні книги для своїй дітей у чернечому житті: «Добрі книжки суть то письма повні любві, якії Господь нам присилає, в котрих остерігає нас перед опасностями… указує дорогу до спасеня, заохочує до терпеливости в злиднях, просвіщає нас і любовію божественною запаляє».[29]

Книги стають запорукою духовного сходження і вдосконалення особи. Тому й так ревно заохочує отець до читання своїх вихованок, що прийняли чернечий постриг. «Читанє духовне – се сестриця молитви, так хосенне і необходиме до христіянского усовершеня ся, як і молитва»[30].

Найскладніші речі у викладі душпастиря – щиросердні й доступні, а отже – прийнятні. Геніальні речі часто ховаються у буденній простоті. Він нерідко наводить богословські приклади, проводить паралелі зі звичним сільським життям, з побутом кандидаток до чернечого сану. «Тогди ділаємо так, як тії пчели, котрі не скорше з одного цвіту на другій перелітають, аж доки всю солодість з него не витягнуть. Занім за­чиниш книжку, мусиш якую то побожну приказку або гадку з всего, що-сь читала, вибрати і цілий день у нутрі своїм но­сити, так само, як кто то в городі, в которім проходиться, зірве хорошу цвітку і домів забере, щоби єї красотою дальше наслаждатися»[31].

«Книга мудрости, або Житє чесного чоловіка» часто нагадує біблійні повчання, особливо старозавітні приповідки, якими рясно наповнений текст. Це – одна з перлин творчої спадщини о. Кирила. Причому письменник структурує твір з підбіркою матеріалу як для дітей, так і дорослих. Уже традиційно – прихильно й ненав’язливо – розпочинає свою мову автор: «В ім’я Боже, добрі люде, запрошуємося до вас в гості; а будьте нам від серця раді та прійміть нас щирим і привітливим словом!

Золота та срібла вам не несемо, але несемо вам в подарунку те, що вартнійше над всі статки світу. Несемо вам книжку, у котрій списали ми такі речі, котрі вам в житю придатні будуть. Тут розкажемо вам про Бога, з котрим всяке діло починати треба; поговоримо про широкий світ і як чоловік в ньому проживати має, щоб спокійно опровадив свій вік і дождався веселої старости, та щасливої смерті»[32].

К. Селецькому вельми залежить на тому, аби український народ, вихований християнством, був величний і працьовитий, розумний і освічений, сильний і успішний. Не дивно, що він все своє життя так жертовно працює на рідній ниві.

Гадаємо, що серія творів «О власних силах», була вибрана абсолютно не випадково. Прочитуючи стиль Селецького, розуміємо, як автор глибоко підходить не лише до змісту, але й назви. Якщо ретроглядно оцінювати історичні події, то інтелектуалам того часу вкрай важливо було «змусити» народ повірити в себе, позбувшись раз і назавжди штучно нав’язливих комплексів чи то перед Заходом, чи перед Сходом. Український народ був і є самодостатнім. А кінець ХІХ ст. в історії України – це тріумфальний, хоча й драматичний поступ особистостей, що зробили себе самі. І це життєве кредо, цей громадянський вибір афористично задекларував Іван Франко: Против рожна перти, / Против хвиль плисти, / Сміло аж до смерті / Хрест важкий нести!»[33]. Завдяки двом чинникам – молитві і праці – герої з найбідніших, здавалося б, найнижчих прошарків посполитого люду возносяться на суспільний п’єдестал, стаючи національними мислителями і провідниками для власного народу. О. Селецький вірить в силу людського духа, він вірить в людину, яка з Божою допомогою здатна змінити долю всієї країни. Кирило Селецький і тут ідейно випередив цілу плеяду найвизначніших українців кінця ХІХ – ХХ століття, що марили власною державою. Серед них, не побоїмося, й Іван Франко, митрополит Андрей Шептицький, митрополит Василь Липківський і Микола Євшан (Федюшка), і Микола Зеров, і Євген Маланюк та багато-багато інших.

Характерно те, що серед світових постатей, які характеризує парох УГКЦ, як рівні з рівними представлені українці. «Авраам Лінкольн, Венямин Франклин, о. Іоан Кнайп, котрих життєпис ми в наших книжочках подали, се неабиякі люде. Але чи ми вже таки бідні, що помежи нами не найдеся ні оден муж, котрий зміг би тим чоловіколюбивим велитам дорівнати? Та ні! Такій ось Іоан Снігурський нехибно займає достойне місце побіч них. Коли же зважимо, в якім часі і серед яких обставин проживав сей владика, то він не то, що дорівновує сим мужам всесвітної слави, але їх о много перевисшає»[34].

Єпископ постає взірцевим душпастирем, гідним прикладом і наслідуванням. Він стоїть на сторожі духовності українського народу. Особливо поетично передає богослужіння люблячої церкви. Тут є й історичні постаті: Вінкентій Серсава, Михайло Вербицький, які своїм талантом надають винятковості священнодійству. Тут з єпископом весь сонм українського священнства, що живуть і працюють на слава Божу і для розквіту церкви та свого народу. Селецькому надважлива неповторна витонченість релігійного чину «святого обряду» Української греко-католицької церкви, яку він і змальовує як талановитий митець.

Вельми гостро виокремлено мовне питання. Дуже глибоко розуміє о. Кирило Селецький, що мова – це основа основ для власної держави. Насамперед це використання української мови в церковних богослужіннях, в навчанні. Як же промовисто звучать слова до сучасників і нащадків о. Селецького: «У нас на Руси склалося таке чудовище, що народови голошено слово Боже в чужім язиці. Тим-то розповсюднилися тут духовна темрява, піяньство і моральний упадок»[35].

Кирило Селецький наочно демонструє це мовне «чудовище», але вже в іншому оповіданні «Як то з русина Івана зробився німець Іоган, що єго і власна мати не пізнала»:

Сапермент! То ви мене не спізнали, мутерко?

­– Як же я вас мала спізнати? – відказала стара, – коли я вас ніколи у житю не бачила?..

– Або ж ваш син не Іоган, що єго сем взяли на вояка?

– А вже ж такой не Іоган, мій хлопець Івасьо звався.

– Ну то аллєсь айнсь: Іоган чи Івась, мутерко! Та я сем ваш, а не чий инший.

– Жартуйте сі здорові, пане вояк, – повідає кобіта, – мій Івась не мав хотя й би волоска під носом, коли єго взяли до войска, – а не аж такі вуси!

– Ей, то сем кляйнікайти, – каже жовняр, – виріс я, то виріс і шнурбарт. Я семь справедливий ваш Іоган.

– От прийшли ви кепкувати собі зо старої баби, ідіть з Богом, пане вояк, туди, звідки прийшли; ви не мій Івась, мій Івась говорив так, як я по людски, а не так дивно плентав язиком, як ви ту ось пленчете!

– Сапермент нох а маль! – крикнув вояк, – або я знам, як сем до вас говорити? Та я сем ваш син, ваш Іоган, дайте сем руку, щоби-м привітався![36]

Текст автора ряснить порівняннями, епітетами, оповіді щедро всипані прислів’ями і приказками та народним гумором, що дозволяє легко зрозуміти і полюбити написане. Автор використовує слова-архетипи, що органічні для селянина. Світ останнього наповнений ще й біблійною мудрістю. Характерною формою, яка природно вплетена в твори о. Кирила, є здрібніло-пестливі форми української мови. Також отець вживає епічні форми описів побуту: «Як не зрахуєш тії звізди на високом небі, як не зрахуєш тії каплі води у безмірном морю, так не зрахуєш тії слези, що они на тот час проляли…»[37]

О. К. Селецький зберіг цілий пласт дивовижної, мелодійної, хоч уже призабутої на сьогодні бойківсько-наддністрянської говірки. Ми свідомо намагалися залишити майже весь колорит автентичного пласту говору, аби наочно показати епоху о. К. Селецького. Можливо, на перший погляд читач відчує подивування, але цей дивовижний світ, передовсім художньої творчості, неможливо передати іншими словами. Отже, за отцевим, вертаймо до свого.

Варто зазначити, що нам довелося працювати не з оригіналами текстів, а із здебільшого редакторськими версіями, які містили навіть промоскофільські тенденції. Останні значно позначилися на текстах отця, тому в цій частині ми дозволили собі деякі виправлення. Про останні докладно зазначимо у коментарях.

Ми дещо осучаснили правописну систему відповідно до норм сучасної літературної мови, зважаючи на широку читацьку аудиторію, знявши діакритичні знаки, а також застосували сучасні пунктуаційні норми.

11 липня 2009 р. у кафедральному храмі святих апостолів Петра і Павла за участі правлячого архієрея Сокальсько-Жовківської єпархії Михаїла (Колтуна) та високопреосвященнішого митрополита Львівського Ігоря (Возьняка), численного духовенства та чернецтва відбулося урочисте відкриття беатифікаційного процесу слуги Божого отця Кирила Селецького.

Однак цю справу намагався розпочати ще 1941 р. митрополит Андрей (Шептицький), поставивши о. Кирила Селецького першим у списку серед кандидатів на проголошення святими церкви, але на заваді стала радянська влада.[38] Пізніше патріарх Йосиф (Сліпий) порушував питання беатифікації в Римі.[39]

Знаковим сьогодні є те, що ми на соті роковини з дня пам’яті о. Кирила Селецького повертаємо ім’я нашого душпастиря – людини великої святості, предтечу відродження чернецтва східного обряду Української греко-католицької церкви, письменника, мислителя і водночас державного мужа, що поклав своє життя на вівтар служіння Богові та українському народові.

 

[1] Леонід Полтава. На Білій Горі (поема) // Вісник. Суспільно політичний місячник. – Нью-Йорк. – Ч. 1. (159). – Січень. 1962. – С. 13.

[2] Кріль М. Самбірська гімназія: від заснування до «весни народів» (до 225-річчя від заснування) / М. Кріль // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – 2017. – Вип. Спец.вип.3. – С. 34–35.

[3] Кріль М. Самбірська гімназія: від заснування до «весни народів» (до 225-річчя від заснування) / М. Кріль // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – 2017. – Вип. Спец.вип.3. – С. 33–34.

[4] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / Книга третя. Ґімназія. – Львів, 2002. – С. 137.

[5] Горак Р. Дргобич – місто юності Івана Франка: Книга-путівник. – Х.: Майдан, 2011. – С. 158 − 159.

[6] Вергун Теодор. О.Кирило Селецький // Богословія: Науковий тримісячник. – Рим, 1988. – № 52. – С. 134.

[7] Вергун Теодор. О.Кирило Селецький // Богословія: Науковий тримісячник. – Рим, 1988. – № 52. – С. 136.

[8] Селецкій К. Книга мудрости або житє чесного чоловѣка, яке оно пôсля законôв Божихъ и людскихъ бути повинно. – Львôвъ, 1874. – С. 60.

[9] Вергун Теодор. О.Кирило Селецький // Богословія: Науковий тримісячник. – Рим, 1988. – № 52. – С. 142.

[10] Своя хата. Читанка. Сельскому народу на хосенъ списавъ Мілкôвський человѣкъ. – Во Львовѣ, 1868. – С. 65.

[11] Селецкій К. Новинки // Рускій Сіонъ. – 1880. – Ч.2. Р.Х – С.64.

[12] Вергун Теодор. О. Кирило Селецький // Богословія: Науковий тримісячник. – Рим, 1988. – № 52. – С. 137.

[13] До чого доводитъ піянство, а до чого тверезôсть. ПереповѢвъ о. К[ирило] С[елецкій] // Христіянскіи голосъ.– Львôвъ, 1912. – Ч. 19. – Р.І – С. 6.

[14] Potocka A. Mój pamiętnik. – Kraków, 1927. – С. 175.

У Мількові, на страшних пісках, при надзвичайній убогості можна було померти з голоду.

Був чоловік (отець Селецький) незвичайного розуму, гарту душі, наполегливості та праці. Вони заприятелювали одразу з моїм чоловіком. Закладали обидвоє кредитні спілки, за Шульцом з Деліча, споживчі магазини, торговельні та ремісничі об’єднання; словом, боролися проти лихварства, пияцтва та темряви і в той же час намагалися з добробутом матеріальним запровадити здорову освіту на основі релігії.

[15] Започаткування видавничої діяльності // Вісник Львівської комерційної академії. Серія гуманітарні науки. – Вип. 10. Ювілейний збірник на пошану Степана Гелея. – Львів, 2011. – С. 170–182.

[16] Селецкій К. Шкло.С.42–50 / Нива. Читанка для нашихъ господарѢвъ і господынь.У ЛьвовѢ: Коштомъ и заходомъ т-ва «ПросвѢта», 1877. – С. 51.

[17] Селецкій К. Шкло.С.42–50 / Нива. Читанка для нашихъ господарѢвъ і господынь.У ЛьвовѢ: Коштомъ и заходомъ т-ва «ПросвѢта», 1877. – С. 42.

[18] Короткіи упражненія катехетичискіи и біблійна исторія до ужитку матерей христіаньскихъ, захоронок и душпастырей. Составив о. К. Селецкій. – Жолковъ, 1896. – С. 3–7.

[19] Маркіян Шашкевич. Повне зібрання творів. Упорядник і редактор Михайло Шалата. – Дрогобич: Коло, 2011. – C. 362–379.

[20] Марко Стефанія. Отець Кирило Селецький – засновник перших активних чернечих Згромаджень в УГКЦ // Наукові записки УКУ. Серія: Богослов’я, 2018. – Випуск 5. – С. 116–117.

[21] Марко Стефанія. Отець Кирило Селецький – засновник перших активних чернечих Згромаджень в УГКЦ // Наукові записки УКУ. Серія: Богослов’я, 2018. – Випуск 5. – С. 116–117.

[22] Вергун Теодор. О. Кирило Селецький // Богословія: Науковий тримісячник. – Рим, 1988. – № 52. – С. 156.

[23] Вергун Теодор. О. Кирило Селецький // Богословія: Науковий тримісячник.– Рим, 1988. – № 52. – С. 174.

[24] Вергун Теодор. О. Кирило Селецький // Богословія: Науковий тримісячник. – Рим, 1988. – № 52. – С. 174.

[25] Вергун Теодор. О. Кирило Селецький // Богословія: Науковий тримісячник. – Рим, 1988. – № 52. – С. 191–194.

[26] Рішення і постанови схвалені синодом єпископів Української греко-католицької церкви, що відбувся у Крехові-Львові з 14-го по 20-те вересня 1997 р. б. // Благовісник верховного архиєпископа Української греко-католицької церкви. Рішення і постанови синодів єпископів Української греко-католицької церкви 1989-1997 років. – Львів, 1998. – С. 40–49.

[27] О. Кирило Селецкій. Отче наш, иже єси на небесѣхъ // Посланникъ. – 1891. – Ч.11. – С.1–2.

[28] Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця; Відп. ред. О. В. Мишанич. – К.: Дніпро, 1989. – С. 90–91.

[29] Якъ уладжене має бути житє доброи законницѣ пôсля кароля Андрея Бассо пароха в Треззо написавъ и выдавъ о. К. Селецкій. Накладом автора. Зъ печатнѣ ОО. Василіянъ в Жовквѣ, 1908. – С. 110.

[30] Якъ уладжене має бути житє доброи законницѣ пôсля кароля Андрея Бассо пароха в Треззо написавъ и выдавъ о. К. Селецкій. Накладом автора. Зъ печатнѣ ОО. Василіянъ в Жовквѣ, 1908. – С. 105.

[31] Якъ уладжене має бути житє доброи законницѣ пôсля кароля Андрея Бассо пароха в Треззо написавъ и выдавъ о. К. Селецкій. Накладом автора. Зъ печатнѣ ОО. Василіянъ в Жовквѣ, 1908. – С. 115.

[32] Селецкій К. Книга мудрости або житє чесного чоловѣка, яке оно пôсля законôв Божихъ и людскихъ бути повинно. – Львôвъ, 1874. – С. 3.

[33] Франко І. Зібрання творів. У 50 т. – Т. 15 / Іван Франко; [голов. ред. Є. Кирилюк]. – К.: Наук. думка, 1978. – С. 150.

[34] Селецкій К. О власныхъ силахъ. О. Іоаннъ Снѣгурскій / написавъ Кирилъ Селецкій. – Коломыя: з печатнѣ А. І. Мизевича, 1904. – С.3.

[35] Селецкій К. О власныхъ силахъ. О. Іоаннъ Снѣгурскій / написавъ Кирилъ Селецкій. – Коломыя: з печатнѣ А. І. Мизевича, 1904. – С. 3.

[36] Селецкій К. Якъ-то з Русина Ивана зробивъ ся Нѣмець Іоган, що єго и власна мати не пôзнала. – С.35–40 / Ластôвка. Читанка для руского народу уложена Львôвскими фармазонами. – У Львовѣ: Коштомъ і заходомъ т-ва «Просвіта», 1874. – С. 38–39.

[37] Своя хата. Читанка. Сельскому народу на хосенъ списавъ Мілкôвський человѣкъ. – Во Львовѣ, 1868. – С. 11.

[38] Діяння і постанови Львівських архиєпархіяльних соборів 1940–41–42–43 під проводом слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. – Вінніпег, 1984. – С. 99.

[39] Вісті з Риму. Українське Пресове Бюро. – Рік 7. – Ч.1-2 (113-114). – Рим. 20 січня 1969. – С. 11.