Марк Валерій Марціал: життя в епіграмі

4 Січ

Марк Валерій Марціал: життя в епіграмі

Василь Зварич

 

 

Марк Валерій Марціал: життя в епіграмі

«Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох!» – цими словами Ліна Костенко влучно увиразнила колізію «митець і час». Бо таки є поети, чиє життя, творчість в історії літератури, культури –непроминальні. З-поміж них і Марк Валерій Марціал – найвидатніший римський поет епохи Флавіїв (Веспасіан, Тіт, Доміціан).

Він народився бл. 40 р. у м. Більбіліс (сучасне Більбао), розташованому в північно-західній частині Тарраконської Іспанії над річкою Салон, притокою Іберу. Рідне місто поета мало почесну назву Авгýста (АвгустаБільбіла), про що свідчить він сам (X, 103). На сьогодні мало відомо про дитинство та юність Марціала. Є припущення, що його батько був шевцем (IX, 73), але це не підтверджено жодними фактами. На батьківщині Марціал здобув ґрунтовну риторичну й граматичну освіту. Близько 65 p. він переселився до Рима, де прожив 34 роки, а в 99 р. вже відомим поетом (X, 103, 104) повернувся на свою батьківщину, для якої став «прикрасою та честю» (X, 103). Приїжджому в Римі було складно вижити. Місто ще кровоточило «неронівськими» ранами. Від пропозиції свого славетного земляка ритора Квінтіліана стати адвокатом Марціал відмовився. Обдарований поетичним талантом, він обирає шлях клієнта багатих патриціїв. Але благодатна для клієнтів пора – доба Августа – канула в Лету: римські багатії не поспішали обдаровувати митців за присвячені їм вірші, бо зазвичай самі вважали себе поетами.

«Стану клієнтом вельможного дому». – «І це нерозважно.

Бачиш: голодна юрба –вітер мотає її». –

«Що ж мені діять? Я хочу до Рима». – «Як ти не злочинець,–

Знай –випадково лишень можеш у Римі прожить».[1]

(На Секста, III, 38)

Не були щедрими щодо поетів імператори Тіт і Доміціан. Останньому Марціал присвятив низку улесливих епіграм, наразившись на осуд і докори нащадків, які звинуватили його у плазуванні, низькопоклонстві перед жорстоким римським правителем. Винагородою для поета за таку улесливість було лише звання трибуна, що давало йому змогу користуватися правами римських вершників (III, 95), а також «правом трьох дітей».

Як клієнт, Марціал міг знайомитись з впливовими римськими діячами, а це, зі свого боку, поліпшувало його матеріальне становище та додавало суспільний авторитет. Неабияк сприяли цьому багаті й знатні земляки поета: відомий оратор Квінтіліан, філософ, політик й письменник Сенека, Анней Мела –батько поета Лукана. Серед покровителів Марціала також були консули Мемій Мегул і Вібій Крісп (ХІІ, 36), поет Сілій Італік, оратор Марк Аквіній Регул, поет Стертіній Авіт, Пліній Молодший. Важливою в житті та творчості Марціала була і його дружба з поетами Ювеналом та Канієм Руфом.

Після повернення на батьківщину (99 р.) Марціал майже три роки не писав віршів. Свою літературну діяльність він поновив лише після приїзду до Іспанії свого друга Теренція Пріска. У 100–102 рр. уже в Більбілісі Марціал публікує останню, дванадцяту, книгу епіграм. В останні роки життя Марціала ним опікувалася шанувальниця його таланту ерудитка Марцелла, яка подарувала поетові віллу з садочком, де він і помер десь між 101 і 104 рр. Римський письменник Гай Пліній Секунд (Молодший) так відгукнувся на смерть Марціала: «Чую, що вмер Валерій Марціал і шкода його мені. Це була розумна, винахідлива і дотепна людина. У його віршах було багато солі та жовчі, але й не менше простодушності» (Листи, III, 21).

Першу збірку епіграм «Книга видовищ» (Spectaculorum liber) Марціал написав у зв’язку з відкриттям амфітеатру Флавіїв (Колізея) 80 р. за правління імператора Тіта. У ній описано бої диких звірів, пантоміму, поєдинки гладіаторів, змагання на воді. У творчому доробку поета також «Ксенії» (Xenia) (гостинці) –написи до подарунків гостям за обідом, «Апофорети» (Apophoreta) –написи до подарунків, які вручали гостям на дорогу після обіду, епіграми в 12 книгах (Epigrammaon libri), які принесли Марціалу світову славу.

Епіграма –один з найдавніших літературних жанрів. У Давній Греції спочатку це був напис на могильній плиті, статуї, дощечці або предметі, що приносили в дарунок богові. Перші віршовані епіграми давньогрецькою мовою датовані VII ст. до н.е. Згодом, з розвитком індивідуалізму, епіграма поволі втратила первісну функцію напису і стала поетичною формою, зберігши при цьому свою основну ознаку – лапідарність, стислість. Перші збірки давньогрецьких епіграм з’являються у I ст. до н.е. Марціал у своїй творчій практиці послуговується цими антологіями, популярними в Римі. Та все-таки частіше він звертався до латинських зразків епіграматичної поезії.

Як художній твір, епіграма фіксувала скороминуще враження митця. Це імпресіоністична поетична мініатюра, створена за допомогою декількох штрихів –рядків, в якій втілена фантазія поета, його уява. Епіграма –поезія на всі випадки життя: від народження до смерті, звідси –розмаїття її жанрових різновидів: застільна, еротична, напутня, надгробна та ін., широка амплітуда емоцій, переживань. Дуже часто у ній поет тонко, але в’їдливо, саркастично висловлював своє ставлення до деяких осіб, можновладців. Автором таких «в’їдливих» епіграм наЮлія Цезаря і його прибічників був римський поет Гай Валерій Катулл (I ст. до н. е.). Марціал, який взорував на нього, визнавав, що поступається у майстерності «співцеві Лесбії». Але як поет, саме він удосконалив епіграму, суттєво розширив її жанрові рамки: від короткого двовірша до оди, від сатиричного памфлету до елегії.

Для Марціала-поета епіграма –це найбільш вдала, влучна художня форма, в якій без прикрас можна відтворити життя, дійсність в деталях. «Мистецтво, –як стверджував Мартин Гайдеґер, –розкриває правду». Епіграма, вважав Марціал, – саме той твір, який правдиво відображає життя; у ній є людина («тхне-бо людиною скрізь кожна сторінка у нас»), на відміну від епічних поем або трагедій, які були популярними в його час. Поет переконаний, що матеріалом для поезії має слугувати сучасне життя, а не стародавні міфи та легенди. В епіграмі, як в добрій страві, має бути «смак», тому Марціал «приправляє» їх «римською сіллю», додає «жовчі гіркої», щоб кожна була «масною»:

А серед віршів моїх що не сторінка –масна.

Хай їх безпутній юнак та дівиця полегка читає

Чи дідуган, що його мучить любовна жага.

(ІІІ, 69)

 

Хоч тільки й робиш те, що снуєш епіграми солодкі,

Білої шкіри біліш –так ти вибілюєш їх, –

Дрібки в них солі нема, ані крапельки жовчі гіркої –

Хочеш ти, дурню, щоб хтось їх у народі читав!

Страва – і та не смачна, як оцту краплини нема в ній.

(VII, 25)

 

Ти ж свої жарти складай та римською сіллю присолюй,

Хай в отих жартах життя вдачу пізнає свою.

(VIII, 3)

Марціал як клієнт добре знав ціну людського щастя, адже перші роки життя у Римі бідував, жив у злиднях, змушений був просити милостиню у багатіїв, про що відверто зізнається у своїх віршах (ІV, 56; IV, 68; VI, 82). Тому йому милий не багатий дім, а скромна хатина (на схилі поетових літ ця мрія здійснилася!), в якій він почувається щасливим:

Квінтіліане, достойний наставнику юні хисткої,

Квінтіліане, хвало Рима і тоги його!

Вибач, що кваплюсь пожити, хоч бідний я і не старий ще:

Як би там хто не спішив – мало цього для життя,

Хай не спішить, хто батьків перевершити хоче багатством,

Масками предків хто вщерть атрій наповнює свій.

Вогнище миле мені і, хай в кіптяві чорній, хатина,

Миле живе джерело, мила левада проста,

Челядь щоб сита була, щоб не дуже-то вчена дружина,

Ніч щоб зі сном і щоб день – без тяганини в судах.

Марціал не сповідує, на відміну від інших римських сатириків –Луцілія, Горація, Ювенала, стійких моральних принципів. Він не прихильник якогось філософського напряму й уникає у своїх епіграмах глобальних філософських проблем, відвертого моралізаторства. Та все ж деякі епіграми поета сповнені глибокими філософськими сентенціями:

Та ніхто не живе в наші дні для себе:

Всі марнуєм ми час, а години плинуть,

Плинуть кращі літа і назад не прийдуть…

Хто –уміючи жить – не схотів би жити?

(До Юлія Марціала, V, 20)

 

Праведна, чиста душа існування поширює грані:

Втіху з минулого п’є – вдвоє живе на землі.

(До Антонія, X, 23)

 

Легко життя зневажати у бідності, в тузі злиденній.

Мужність показує той, хто і в нестатках живе.

(На Херемона, XI, 56)

Спостережливий, з тонким почуттям гумору, Марціал соковито й жваво відтворює у своїх епіграмах життя великого міста. Поет талановито конкретизує типові образи клієнтури –лікарів-шарлатанів, марнославних поетів, філософів, заздрісників, лестунів, скнар, які прагнули одного –збагатитися коштом іншого. Рим Марціала нагадує біблійний Вавилон. Його вулиці кишать злодіями, розпусниками, повіями, пройдисвітами різного штибу. Найбільшу огиду в поета викликають честолюбці, серед них і бездарні поети, заздрісники:

Цеціліане, нема од тебе зичливіших. Бачу:

Тільки читати почну щось із двовіршів своїх –

Марса одразу ж мені чи Катулла цитуєш натомість,

Так їх читаєш, немов дистихи гірші у них.

Це –щоб здавались мої в порівнянні ще кращими –вірю!

Цеціліане, тоді радше свої зачитай!

(II, 71)

 

Я не дарую тобі книжечок своїх, Понтіліане,

Знаєш чому? Щоб мені не дарував ти своїх.

(VII, 3)

Противник міфологічних сюжетів у літературі, Марціал, проте, шанобливо висловлюється про видатних поетів та їхню творчість, зокрема про Овідія, Вергілія, якого високо цінував, однак рідко згадував його поему «Енеїда»; шанував також історичний епос, зокрема твори Марка Аннея Лукана, якого він вважав «славою нашого Гелікона» (X, 64), і Сілія Італіка, «окрасу кастальських сестер» (IV, 14). Соціальні контрасти римського суспільства проявнюються у багатьох віршах Марціала. В епіграмі на Кандіда, що звик говорити: «В друзів усе спільне» (ІІ, 43), разючий контраст передано в описі побуту:

Ніжки лівійських столів у тебе з слонової кістки,

Буковий мій, черепком знизу підпертий, стоїть.

На позолочених блюдах підносять у тебе барвену,

А на тарілці моїй краб жалюгідний лежить…

Або ж в епіграмі на Еміліана (V, 81):

Еміліане, ти бідний і завжди залишишся бідним:

Гроші сьогодні ідуть лиш до багатих людей.

Зі співчуттям ставиться римський поет до рабів, яких продають, а за ті гроші влаштовують розкішні бенкети (X, 31):

Калліодоре, за тисячу двісті сестерцій продав ти

Вчора раба, бо хотів справити добрий обід!

Був твій поганим обід: тільки рибу купив ти вагою

Фунти в чотири, вона твій прикрашала обід.

Хочеться крикнуть: «Не риба оце, а людина, поганцю!

Калліодоре, а ти сам її з’їв –людоїд!»

Відверто, прямолінійно, з іронією, інколи з прихованою посмішкою Марціал викриває пороки римського суспільства: паразитизм, шарлатанство, розпусту. Перелюб, подружня зрада, сексуальна вакханалія –одна з основних тем його епіграм:

Галло, прошу, відмов: кохання без мук обридає.

Тільки ж недовго, гляди, Галло, мені відмовляй.

(IV,38)

 

Ласим тебе до служниць називає дружина, Алавдо,

Ласа до служок сама. Пара ви –що й не кажи.

(XII, 58)

 

Лесбія твердить усім: задарма не кохалась ніколи.

Справді, не задарма. Тільки платила –вона.

(XI, 62)

 

Сім чоловіків вже Галла послала в Аїд, Піцентіне,

Й вийшла за тебе: мабуть, хоче у гості до них!

(IX, 78)

У повсякденному житті Марціала цікавить передусім самобутнє, колоритне, навіть парадоксальне, бо й саме життя зіткане з парадоксів. Щоб їх відобразити, поет обирає й відповідні (у стилі бароко) засоби та прийоми:

Викупавсь з нами веселий і з нами в гурті повечеряв,

Ліг, а на ранок його мертвого в ліжку знайшли.

Що ж йому смерть заподіяло наглу? –запитуєш, друже. –

Певно, приснився вночі лікар йому Гермократ.

(VI, 53)

Кличе старою себе Церелія, хоч і дівча ще.

Кличе дівчатком себе Гелія – баба стара.

Годі дивитись на ту, Колліне, і годі на іншу:

Перша –нестерпно смішна, друга –нестерпно бридка.

(IV, 20)

Такі вірші були популярними в тодішньому Римі. Книги епіграм Марціала дуже швидко розкуповувалися, і, як визнав сам поет, він був модним.

Любить книжки мої Рим, декламує, цитує і хвалить,

Носить у пазусі їх, не випускає із рук.

Ось червоніє один, другий зблід, хтось розсердивсь, той лає, –

Цього й хотів я: тепер любі ці вірші й мені!

(Про свої книжки, VI, 60)

Виразною в епіграмах є ностальгія поета за Іспанією (І, 49; 14, 55; X, 96 та ін.), малою батьківщиною, золотоносним Тагом, річкою Салон. Марціал у незатишному для нього Римі не раз згадує свою рідну домівку:

Дивно, Авіте, тобі, що про дальній край я так часто

Згадую, хоч сивини в місті латинськім дожив? –

Золотоносний Таг і рідний Салон мене кличуть

І, серед нивок худих, дім наш, таки не худий.

Той мені край до душі, де скромні статки дарують

Щастя, де коштом малим можна й порозкошувать.

Тут споживаєш, там –з ниви живеш; тут ледве що тліє

Вогнище; там же воно –весело палахкотить.

Тут і за голод –плати, оббере тебе й ринок до решти,

Там, що з городця збереш, –матимеш те й на столі.

Тут –ти чотири тоги зітреш за одне лишень літо,

Чотири осені –там тогу одну лиш ношу.

От і годи владарям, коли дружба тутешня не може

Дати, Авіте, того, що дає рідний наш край.

(X, 96)

У царині метрики Марціал-епіграматист є новатором. Поет відмовляється від традиційного елегійного двовірша й віртуозно використовує різні віршові розміри: дактилічний гекзаметр, сотадей, фалекій і холіямб (улюблені розміри Катулла), холіямбічну строфу, ямбічну строфу, ямбічний сенарій.

«Пишеш гекзаметром ти епіграму», –завважує Тукка.

Тукко, заведено так; Тукко, дозволено так.

«Довга ж, одначе, вона!» –Це теж дозволено, Тукко.

Любиш коротке –тоді тільки двовірші читай.

Тукко, домовмося так, щоб можна було епіграми

Довгі писати мені, а опускати –тобі.

(VI, 65)

Марціал – майстер поетичної імпровізації, філігранно увиразненої прислів’ями, несподіваними фіналами, порівняннями, приказками. Серед його улюблених, ефектних й ефективних художніх засобів –паралелізм, сентенція, повтор, несподівана клаузула, антитеза:

Ти ж і важкий, і легкий, і приємний, і також нестерпний.

Важко з тобою мені, важко й без тебе теж жить.

(На Херемона, XII, 46)

Після смерті письменника його слава, популярність у Римі не змаліли. Імператор Елій Вер називав Марціала «своїм Вергілієм», зберігаючи томик його поезій разом з «Мистецтвом кохання» Овідія на приліжковому столику в спальні. У IV–VI ст. Марціала часто цитують римські письменники-граматики, наслідують поети Авсоній (IV ст.) і Сідоній Аполлінарій (V ст.). У Середньовіччі епіграми Марціала увійшли до багатьох антологій, їх читали єпископи, схоласти і навіть папи. В епоху Відродження поетова слава сягає апогею. У XIV ст. Дж. Бокаччо знайшов й опублікував рукопис з епіграмами поета. Творчість римського епіграматиста потужно вплинула на європейську літературну епіграму XVI–XVII ст. Німецький письменник, теоретик літератури Г. Е. Лессінг під впливом Марціала обґрунтував свою теорію епіграми. Римлянином захоплювалися видатні німецькі поети Й.-В. Ґете і Ф. Шіллер. Вони видали свої дистихи, подібні до Марціалових епіграм, в альманасі «Musenalmanach für 1797». У 1820 p. Й.-В. Ґете опублікував дистихи під заголовком «Zahme Xenien» («Ручні гостинці»). Творчість античного віртуоза епіграми віддавна була знана в Україні. Його вірші особливо були поширені у братських колегіях, зокрема в Києво-Могилянській. Автори латиномовних поетик XVII–XVIII ст. часто зверталися до творчості римського поета. Його впливом позначені епіграми українських латиномовних поетів, зокрема Павла Русина із Кросна, Георгія Русина із Тичина, Івана Ужевича, Ф. Прокоповича, М. Довгалевського, В. Довговича та ін. В українській епіграматичній поезії «слід Марціала» проявнюється у творчостіІвана Максимовича («Епіграми», 1708), Івана Франка (цикл «Епіграмати і ксенії», 1874), Миколи Зерова (цикл «Сонетоїди», 1920-і рр.), Оксани Максимчук (збірка «Ксенії», 2005). Деякі поезії Марціала українською мовою переклали М.Зеров, Ф. Луцька, T. Лучук, В. Маслюк, Д. Гандзій, Н. Пащенко, М. Трофимук, М. Борецький, А. Содомора, Н. Ващишин. Переспіви вибраних епіграм римського поета здійснив і опублікував 1913 року Тарас Франко. Біля витоків українського марціалознавства –дослідження харківського вченого Миколи Андрієвського (1852–1880) «Валерій Марціал. Культурно-біографічний нарис з епохи Доміціана», видане окремою книгою російською мовою 1880 р. у Харкові. Серед сучасних вітчизняних дослідників творчості римського епіграматиста –М. Трофимук, О. Циганок, Н. Ващишин (див. додатки). Марціал, як і Горацій (До Мельпомени, ІІІ, 30), в епіграмі «До Музи» (VIII, 3) пророкував своє безсмертя як митця:

Он від нагробку Мессали розкиданий камінь лишиться,

Порохом стане сипким мармур Ліціна твердий,

А незрадливий читач не забуде мене, і мандрівник,

Їдучи з Рима, мене візьме в свій рідний куток.

Сьогодні тим «рідним кутком» є Україна, в якій вперше виходить українською мовою найповніша поетична збірка «патріарха епіграматистів» –Марка Валерія Марціала. Пророцтва талантів, геніїв збуваються – свідком Час.

[1] Тут й далі цитується за виданням: Марк Валерій Марціал. Епіграми/ Переклад з латини.  – Львів: Апріорі, 2020. -152 с.